Повість “Пожежа”


З народної пісні

Валентин Григорович Распутін – письменник-“деревенщик”, послідовно й жагуче виступаючий за збереження духовності, традицій народу й культури.

В “Прощанні із Запеклої” і особливо в повісті “Пожежа” гостро ставиться питання про відношення людей до своєї землі. “Хто ми,- запитує себе й нас письменник,- тимчасові правителі, що не пам’ятають споріднення, або люди, здатні залишити нащадкам плоди своєї праці”.

Сюжет повести “Пожежа” простий. Горять орсовские склади, а, що прибігли на пожежу не гасять вогонь, а розтаскують ще не згоріле, знаючи, що все спишеться на вогонь.

Всією логікою оповідання письменник підводить до думки, що не склади в загальному-те горять, а людські душі, а ті навіть не зауважують – користаються з нагоди, щоб схопити, урвати побільше.

Происходящее ми бачимо очами місцевого жителя, старожила Івана Петровича. Гарний працівник і дбайливий хазяїн, він ніяк не може зрозуміти, чому сторонні люди так недбало ставляться до своєї справи, до землі, на якій живуть і працюють. Якщо рубають ліс, то так, щоб після них уже нічого й ніколи не виросло, якщо будують, то так, що неприємно дивитися, а то щоб жити. “Тепер, мабуть, не дошукатися, як і із чого відбулося роздольне життя-буття… Ні, не відразу, як переїхали, пішло бічним ходом. Звичайно, нова робота позначилася: валити ліс,


тільки валити й валити… Потім усе перемішалося… прийнялися селитися люди легені, що не обзаводяться ні господарством, ні навіть огородишком, що знають одну дорогу – у магазин, і щоб поїсти, і щоб час від роботи до роботи скоротати. Спочатку від роботи до роботи, а потім і роботу прихоплюючи…”

Не приймає сучасні безладдя Іван Петрович, переживає душею за невпорядкованість життя, а коли довідається статистичні дані, що від пияцтва й недбайливості загинуло стільки ж, скільки повернулося з останньої війни, жахається.

Узимку пиляли, сніг не розчищаючи, і пні залишалися чи ледве не в пояс. Коли ж лісник виступив на захист лісу й оштрафував ліспромгосп, то йому спалили лазню, украли й убили коня… Та й самому Іванові Петровичу загрожували, коли на зборах виступав і обурювався всіма безладдями, але ж “говорив те, що знали всі й що поступово ставало звичаєм,- і як без нестатку й жалості рвуть техніку в лісі або ганяють її по п’яній і тверезій справі за десятки кілометрів по власній потребі, і як серед білого дня тягнуть із лісопилки, і як по дорозі в ліспромгосп таємниче зникають зазначені в накладні товари, а замість них відразу з’являються гроші…” І багато ще перераховував неподобств чесна й совісна людина, жахаючись тим змінам, які відбуваються в душах людей. Цей процес уже необоротний. Повороту до духовності вже не буде. Архаровцями кличе він тих, хто не замислюючись губить навколишню природу, а виходить, і свою душу.

Розуміє Іван Петрович, що поодинці виступати безглуздо й небезпечно, але час від часу не витримує, душу не приемлет таке життя, а змінити один нічого не може. Герой доходить висновку, що одна справа – “безладдя навколо, і зовсім інше – безладдя усередині тебе”. З жахом розуміє Іван Петрович, що переродилися в нелюдей багато хто, що цей процес зупинити складно. Страшно стає йому від усього усвідомленого й понятого. Сусід Панас говорить прості, але мудрі слова: “Жити будемо… Важка ця справа, Іван Петрович,- жити на світі, а однаково… однаково треба жити”.

Вірою в торжество розуму звучать ці слова, вкладені автором у вуста простого сільського жителя. І письменник, а слідом за ним і ми починаємо вірити, що наступить час, коли зрозуміють люди, як треба жити, згасять пожежу, що спалює їхньої душі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Повість “Пожежа”

Categories: Нові твори

Links