Скорочено Пожежа Распутіна В. Г

У селищі зайнялися склади. Герой повести – Іван Петрович – біжить на пожежу. Як людина досвідчений – не голіруч, а із сокирою. Від складів може зайнятися й вулиця. Склади були побудовані без обліку можливості вогню: “росіянин людина й завжди-те розумна був заднім розумом, і завжди-те влаштовувався він так, щоб зручно було жити й користуватися, а не як способней і легше вберегтися й урятуватися “. Почали збиватися групи рятувальників.

“Розібрали дах – вогонь спіткнувся об порожнечу “. Звичайне російське безладдя на пожежі

проявляється особливо чітко: “баби із цебрами понабігли, а водовозку знайти не можуть З Ангари на коромислі тягають. На таке пекло – на коромислі!

Так це ж все одне, що встати в ряд і чхати на нього. З вогнегасника – один пшик. Ні піни, ні гангрени”. “Народу було густо, збіглося ледь не все селище, але не найшлося, хто зумів би організувати його в одну розумну тверду силу, здатну зупинити вогонь”. Селище вибудували при ліспромгоспі.

“Незатишний і неохайний, і не міського й не сільського, а бивуачного типу було це селище, не облаштовуючись із прицілом на дітей і онуків, а аби тільки літо перелетовать,

а потім і зиму перезимувати. Діти тим часом народжувалися, виростали й самі до цієї пори заводили дітей”. Але сприймалося селище “як зупинка, всі як тимчасове пристановище, звідки не сьогодні завтра зніматися”. Вулиці були пряму й широкі, лінію дотримували строго.

Але важка техніка розбила їх, улітку лісовози й трактори намішували в негоду бруд, що потім засихала, перетворюючись у кам’яні гряди, а для старих – у нескоримі гори “Щороку поссовет збирав по рублі знадвору на тротуари, щороку їх настилали, але наступала весна, коли треба підвозити дрова, і від тротуарів, по яких волочили й на які накочували кряжі, залишалися одні друзки” . Дерев у будинків майже немає. “Ті ж самі люди, які у своїх старих селах, звідки вони сюди з’їхалися, і життя не могли уявити собі без зелені під вікнами, тут і палісадники не виставляли.

І вулиця ревіла й дивилася в стекла без усякої запинки”. “Одне слово: ліспромгосп – промислові заготівлі лісу Ліс вирубувати – не хліб сіяти”. Знищили ліс – і знімайся на нове місце. Ліс знищують дочиста.

Техніка пішла така, що ніякого подроста після себе не залишить. Про те, що буде далі, ніхто й не думає. На пожежі виникають суперечки. От, витяглися зі складу мотоцикл “Урал” . А говорили – немає!

Начальник лається з комірницею Валей, що відмовляється відмикати свій склад: розтаскають! – Згори-Ит! – надривався начальник.

– Гасите А відкривати, щоб розтаскали, я не зобов’язана. Гасите. Двері складу вирішили ламати.

А на стражі добра поставити відповідального дядька Мишу Хампо. Егоров з Егоровки, Іван Петрович, увесь час згадує своє рідне село Жийи в ньому моральні підвалини селянства, тому й місцеві “архаровці” (шукачі легкої наживи) кличуть його законником. У рідне село біля Ангари й тайги багато років тому повернувся бравий сержант Егоров з війни. Розглянув у сусіднім селі Алену, “яка так невміло й щиро витріщала на нього свої й без того величезні зенки й так злякалася, коли він уперше взяв її під руку, що він не став більше нікого шукати”.

Став шоферувати на новій машині. У сім’ї з’явилися діти. “Іван Петрович залишився в ЄГоревні, ужился й заспокоївся, анітрошки не страждаючи від глухомані, що з роками помаленьку просвітлювалася: провели електрику, частіше стали притикатися до егоровскому бережу білі пароплави…

” І отут вирішили державні чоловіки затопити Егоровку під водоймище Довелося перебиратися в леспромхозовский селище З-Сновка. Автор присвячує нас у внутрішній мир і минуле героя, а тим часом на пожежі відкрили вже продуктовий склад. Багато там усякого добра: і ковбаса, і червона риба. Народ цього добра не бачить – ні в селищі, ні на лісоповалі.

Усе начальству відправляють – “неробам”. Гірко Іванові Петровичу, але він продовжує рятувати добро – викидати продукти з палаючого складу. Вогонь розпалювався, пора було відступати Один з “архаровців” витягся увлекшегося Івана Петровича зі складу: – Згориш, законник!

Промтоварні склади не врятувати, а продовольчі можна б, будь машина й будь побільше порядку. Але “пожарку”, єдину на весь ліспромгосп, ще року два назад рознесли на запчастині, вона тільки значиться на озброєнні… Шукає поглядом Іван Петрович на пожарище свою Алену – вона теж десь при справі.

Шукає – не знаходить “Архаровці” узялися за розгарбування пляшок зі спиртним. Як прокралося в побут і в душі беззаконня? Не відразу, поволі. Інакше й бути не могло, якщо “життя полягає в тому, щоб рубати”.

Усе більше в селищі “легких людей”, що визнають тільки гульню й Горелку Директор школи “узявся підрахувати, скільки в шести селах, що злилися в Сосновку, загинуло народу за війну й скільки його сгинуло не своєю смертю за останні чотири роки. Не своєю смертю – це значить п’яна стрілянина, різанина, що потонули й змерзнули, задавлені на лісосіках по чи своєму, по чи чужому недогляду. І різниця вийшла невелика”. “Іван Петрович міркувало: світло перевертається не відразу, не одним махом, а от так, як у нас: було не покладене, не прийнято, стало покладене й прийнято, було не можна – стало можна, уважалося за ганьбу, за смертний гріх – шанується за спритність і доблесть. І до яких же пор ми будемо здавати те, на чому вічно трималися?

” Заради плану лісозаготівель руйнуються не тільки ліси й землі, гинуть людської душі… Пожежа триває. Дітлахи й баби тягнуть зі складу якісь маленькі баночки й коробочки.

“Архаровці” хльостають і розтаскують вино й Горелку. Комірниця кричить, щоб рятували рослинне масло – більше не підвезуть. Наш герой почув її лементам і ринувся на порятунок масла. “Іван Петрович шукав рослинне масло в пляшках, а воно виявилося в залізній бочку Він із працею, обпалюючи руки, повалив її, величезну, з роздутими боками, що побував не в одній переробці, але викотити не міг, під його зусиллями вона тільки розгойдувалася.

Він заквапився до ланцюжка й, не вдивляючись і не вибираючи, вихопив з неепервое ланка, що попалася. Воно обернуло тим самим хлопцем, разом з яким збивали дах і який приніс наверх звістку про знайдений мотоцикл “Урал”. Від хлопця пахнуло кип’яченою Горелкою; нічого не розуміючи, але й не пручаючись, він застрибав слідом за Іваном Петровичем. Удвох, де руками, де ногами, вони викотили бочку”.

Потрібно було рятувати борошно. “В останньому, борошняному складі не одна тільки було борошно й не з одними тільки крупами, зберігали ще й цукор Серед борошна й крупи він тримався по-панськи: вони, звалені як потрапило в мішках на підлогу, обпливли сірим пилом, для цукру ж з лівої сторони влаштували настил і підстелили брезент. І лантухи, у яких він був, відрізнялися чистотою й доброшивом, і покладені вони були акуратно.

Начебто не свої ж мужики тягали й укладали, а викликали бригаду через границю. По. звичці хапатися колись за важке, ноги понесли Івана Петровича ксахару. Але Афоня Бронников притримав: – Давай, Іван Петрович, за борошно”. Однак мішки з борошном покладені у два людських рости – не перетаскати вдвох.

Розшукуючи підмогу, Іван Петрович бачить Алену. – Ти дивися, – не тягни собі нічого, як інші, – попереджає законник дружину Вона ображається: – Багато я собі за життя наносила? Тридцять років прожили Іван да Алена. На тридцятиріччя весілля об’їхали вони своїх вирослих дітей: двох дочок і сина. “Міські зручності” дочки в Іркутську жахливо розбудували Егорова: зручності – дев’ятий поверх А ліфт не працює!

Дочка надірвалася, лежить у лікарні. Син Борька в Хабаровську працює техніком у невеликому аеропорті. Гарне й багате селище, весь у зелені й уборі Борис із дружиною жив своїм будинком, при будинку – сад. Порадів батько за Борьку.

Син кличе батька з матір’ю переїжджати до нього. Іванові Петровичу жаль залишати Сосновку – хоч і незатишна вона, але полжизни їй віддано Однак частішають конфлікти з “архаровцями “, Іван Петрович не спускає їм хуліганства, безвідповідальності, порушень дисципліни. І його супротивники підбудовують так, що його ледве не придавило лесиной. Палісадник перед його хатою розвернули… “Порятунок був одне: виїхати”.

Виїхати – і відвезти Алену. За тридцять років спільного життя чоловік і дружина зріднилися надзвичайно. У дорозі Іван Петрович завжди говорить в уяві зі своєї Аленой – і завжди знає, що вона скаже потрібне слово. Герой уважає, що мужик, що жіночого голосу не чує, – порожня істота. “Алена для Івана Петровича була більше чим дружина.

У цій маленькій розторопній фігурі, як у всеєдиній трійці, зійшлося всі, чим може бути жінка”. “Давним-давно, ще жили в Егоровке, возився якось Іван Петрович під машиною з невиключеним розкритим мотором Машина була стара, ЗИС-150. Він тільки після відшукав, де підтікало, а до того й не знав – мотор раптом спалахнув. Розпластаний на землі й що розгубилася, Іван Петрович обмер. І вискочив він, коли на нього чимсь сипануло.

У куті стояв короб з піском. Алена одним махом підхопила його й ухнула на вогонь. Потім, коли короб знову наповнили, Іван Петрович із великою працею ледь віддер його від землі Алене нема чого було й намагатися. – Це не я й була, – простодушно вирішила вона.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено Пожежа Распутіна В. Г

Categories: Скорочені твори

Links