Твір на повість Владимова “Вірний Руслан”

В свідченнях ” щопіднялися з пекла”, у книгах про сталінські табори, які так пильно читають в останні роки, мир ув’язнених, мир слідчих кабінетів, напівпідвальних камер і ізоляторів видний очами тихнув, хто пройшов через криваву м’ясорубку, через арешт і наслідок. Охоронець і ув’язнений, жертва й кат відділені друг від друга лінією більше непереборної, чим колючий дріт, крізь якові проривалися, однак, люди, що прагнуть до волі. Про одній з таких спроб – табірні вірші А. Жигулина. Вірніше, навіть не про спробу, а про повторюваний

кошмар погоні, у якій табірний досвід вніс свої атрибути: промінь прожектора, вишку, ребристий стовбур автомата й страх, жах людини, що намагається бігти, алі ніяк не може піти від переслідування.

Вівчарки гавкають десь у двох кроках. Я їхні ікла вискалені бачу. Я до арешту так любив собак І як тепер собак я ненавиджу! Я посипаю тютюном сліди. Я по струмку йду, щоб збити пожену, Смороду всі ближче, ближче… Крізь кущі Я розрізняю червоні погоні…

А що, якщо подивитися на мир в’язниці очами тихнув, хто носити ці самі червоні погоні? Або зовсім очами собаки, що мчиться по посипаному тютюном сліду? Що почуває вона,

наздоганяючи що біжить? “Захоплення скори, стрімкий лютий розбіг, облудні стрибки зі сторони убік – і ворог метається, не знаючи, бігти йому або захищатися. І від останній стрибок, лабетами на груди, валити його горілиць, і ти з їм разом падаєш, ричиш несамовито над перекрученою його особою…” Це цитата з повісті Г. Владимова “Вірний Руслан”, широко відомої на Заході й що стала доступної порівняно недавно.

Заборонена до печатки у сімдесяті роки, алі чита однаково, повість “Вірний Руслан” сприймалася як запекло сміливе обвинувачення режиму, що покалічив не тільки людські долі, алі й людські душі. “Побачити пекло очами собаки й порахувати його раєм” – так сам автор визначило головну проблему “Руслана”. Вадимов узявся за дуже важке завдання. Мова йде про перекручування природи, по суті, прекрасної, про дресирування свідомості людей, без якої була б неможлива перемога тієї ідеї, що людини можна ощасливити через насильство. Що знає про життя головний герой повести – розумний сторожовий пес Руслан? Що значити для нього, приміром, щастя? Нічні пильнування з хазяїном, коли смороду несуть службу, і біля їх добро й тепло, а там – завісь величезний світ з його злістю й капостями.

Що таке порядок? Бараки у два виряджай, вишка, колючий дріт так око прожектора, що висвітлює табір. Що таке борг? Охороняти цей порядок, оберігати його, не підпускати ув’язненого до колючого дроту, не давати йому можливості вийти з ладу, а якщо тої вийшов – заштовхувати назад. Алі від один раз цей мир звалився. Прапор, що розвівається над табором, був знятий і кинутий на землю, величезні ворота, які за всіма правилами повинні були бути закриті, розгорнули. Табір спорожнів, а жахливого виду людин на своєму буркітливому тракторі робить ті, за що раніше стріляли без окрику: ламає забір з колючим дротом. Як отут не заричати, як не приготуватися до стрибка, очікуючи почути: “Фас, Руслан! Фас!” Алі немає довгоочікуваної команди. Що ж це відбувається? Катастрофа порядку, катастрофа миру… Воля не просто незвична для Руслана – вона для нього неприйнятна, а сприймає він її як тимчасову.

Йому дуже хочеться, щоб його “рай” – старий мир з його порядками, розміряна табірне життя й вусі, що несла вона йз собою, – повернувся. Тому й бігає він на платформу чекати, коли приїде поїзд із ув’язненими. Інші собаки вже забули про борг, зрадили службу, перейшли до “вольняшкам”, а Руслан всі чекає. Що почуває він, викинутий зі свого миру?

Брошенность, втрату сенсу існування – від що випробовує Руслан. Алі він не може упокоритися з тім, що його “рай” не повернеться ніколи. “Він чекав – і дочекався. Хто так несамовито чекає, завжди дочекається”, – говорити Владимов. Один раз на запасний шлях приходити поїзд із молодими робітниками, які самі вибудовуються в колони, і собаки згадують про свій борг, починають ці колони конвоювати.

“Який ескорт!” – жартують робітники, не розуміючи лиховісного змісту що відбуває. Алі незабаром він доходити й до них, як дійшов до тихнув людей, які спостерігали.

Однак немає в колони конвоїра, який би попередив: “Крок вправо, крок уліво…” І хтось обов’язково зробить цей крок – упаді з розідраним горлом. У побоїщі, що розгорнулося, людей і собак призначено загинути Русланові: йому перебили хребет, і потертий колишній ув’язнений, якого Руслан “порахував собі зобов’язаним охороняти, поки не повернутися хазяї”, не бачить іншого виходу, крім як добити пса. Поки я читала цю повість, міні мучив одне питання: хто Руслан – кат або жертва? Я співчувала псові, що гордо відмовлявся від їжі, тому що кодекс собачої честі пропонував брати її тільки з рук хазяїна. Співчувала тоді, коли, відшукавши хазяїна, Руслан готовий кинутися йому рятуйте! щоб відгородити від лиха. Алі хоробро не прийшло, просто колишній ув’язнений поклав руку на плечі хазяїна, і Руслан був змушений тихо сидіти осторонь, згоряючи від бажання ринутися до хазяїна й лизнути йому руку, і вірити в ті, що його нарешті побачать і покличуть,

Співчував тоді, коли пес годинниками сидів на платформі чекаючи поїзда, а потім біг у табір доповісти: поїзда немає. Чи винуватий Руслан у тім, що чесно несе свою службу? Чи винуватий у своїй відданості? Владимов знімає відповідальність зі свого героя й покладає її на ті, хто його вчив.

“- Хрін з їм, хлопці, не треба дражнити, – сказавши солдатів. Він вусі сидів у пилку, роздираючи рукав і замотуючи лікоть. – Він служити – Ніхто не дражнить, – сказавши хлопчик. І обурився: – Так це він, виявляється, служити? Яка сволота! – Так ніяка, – сказавши солдатів. – Учили його, від він і служити”.

Книга надзвичайно цікава насамперед тім, що в ній розповідається про істоту, що перебуває по ту сторону колючого дроту, алі з більше перекрученою долею. “Добродії! Хазяї життя! Мі можемо бути задоволені. Наші зусилля не пропали даром. Сильний і зрілий, повнокровний звір, що біжить у ночі по безлюдному лісі, почував на собі жорстокі, виродливі наші постромки й приймав за радість, що ніде смороду йому не потиснути, не натирають, не дряпають”.

У своїй повісті Владимов показавши щиру трагедію відданості. І якщо представити, що під собачими кличками й образами сховані люди, то стані ще болючіше за частку тихнув, хто служив несправедливій ідеї. Служив по-своєму чесно, алі виявився не потрібний. Хіба винуваті смороду в тім, що їхня служба виявилася невірної, помилкової, а життя їх – назавжди покаліченої?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір на повість Владимова “Вірний Руслан”

Categories: Нові твори

Links