ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович

(1814 – 1841)

ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович (Лермонтов, Михаил Юрьевич – з 2 на 3.10.1814, Москва – 15.07. 1841, П’ятигорськ) – російський письменник.

Син армійського капітана Ю. Лермонтова та М. Лермонтової (у дівоцтві Арсеньєвої), єдиної спадкоємиці значного статку своєї матері, Єлизавети, котра належала до багатого та впливового роду Столипіних. Шлюб, узятий проти волі Є. Арсеньєвої, був невдалим, тому хлопчик виростав у атмосфері сімейних чвар. Після ранньої смерті матері (у 1817 р. у віці 21 р.) дитину взяла на виховання баба Єлизавета, усунувши батька від виховання. Дитинство Лермонтова проминуло у маєтку Тархани Пензенської губернії, де він здобув столичну домашню освіту: крім звичного гувернера-француза, у нього була бонна-німка і пізніше – вчитель-англієць. З дитинства Лермонтов добре знав французьку та німецьку мови.

У 1827 р. сім’я переїхала у Москву, а восени наступного року Лермонтова зарахували напівпансіонером у 4-ий клас Московського університетського благородного пансіону, одного з найкращих учбових закладів Росії. Тут Л. здобув систематичну гуманітарну освіту, яку згодом поповнив самостійним читанням. Уже в Тарханах Лермонтов зацікавився літературою та поетичною творчістю. Його приваблювали перш за все О. Пушкін і російська “байронічна поема”. Ці вподобання суперечили пансіонному літературному вихованню, де панували

старі, антиромантичні традиції.

У 1828-1829 рр. Лермонтов написав декілька “байронічних поем”: “Корсар”, “Злочинець”, “Олег” і “Два брати”. Для цих поем, як і для “байронічної поеми” загалом, характерною є центральна постать героя – сильної, вольової особистості, наділеної титанічними пристрастями, яка перебуває у стані війни із суспільством. Неодмінний мотив у такій поемі – трагічне кохання. Очищувальна при цьому роль страждання – важлива художня ідея, яку Лермонтов продовжить у своїй пізній творчості. Такий герой з’явився у його ранній ліриці: Наполеон (“Наполеон”, “Дума”, 1830), ватажок розбійників із рисами Степана Разіна (“Отаман”, 1831) та ін. З формуванням типу байронічного героя в Л. пов’язана й тема богоборства: у 1829 р. він задумав поему “Демон”, над якою працюватиме майже до кінця життя.

У 1830 р. Лермонтов вступив на морально-політичний відділ Московського університету, одного із найсвоєрідніших і найдемократичніших учбових закладів тодішньої Росії. Тут ще зберігався дух незалежної студентської корпорації та спогади про декабристський рух. Проте поезія Лермонтова вже відійшла від поезії декабристів – і за проблематикою, і за поетичною мовою. Соціально-політичні ідеї рідко виражаються у ній безпосередньо; найчастіше вони ніби просвічують у духовному обличчі лермонтовського героя, котрий напружено вдивляється у навколишній світ і у своє власне життя. Для Лермонтова та його покоління характерним є прагнення осмислити довкілля у категоріях філософії, психології та моралі, у протиставленнях спокою та діяльності, земного та небесного, добра та зла.

Із 1830 р. у ліриці Лермонтова з’явився жанр ліричного роздуму, що схожий на уривок із щоденника. Поет мовби ставить себе у центр створеного ним поетичного світу, який постає перед ним як чужий і ворожий, що прирікає тонко організовану особистість на безмежну самотність. У цей час Лермонтов сприймав Дж. Н. Г. Байрона як особливо близького йому поета й уважно вивчав не лише його твори, а й біографію, з якою порівнює свої духовні пошуки (“Ні, я не Байрон…”):

Ні, я не Байрон, інший я

Обранець, людям ще не знаний,

Як він, мандрівець, світом гнаний,

Та руська лиш душа моя.

Раніш почав, скінчу зарані,

Я встигну мало що зробить;

В душі моїй, як в океані,

Надій розбитих скарб лежить.

Хто може, океане, в шумі

Твої пізнати тайни? Хто

Юрбі мої розкаже думи?

Лиш я – чи Бог – або ніхто!

(Пер. М. Терещенка)

Через те його вірші 1830-1831 pp. і драми, де чітко проступають автобіографічні мотиви, не можна вважати автобіографією у прямому значенні слова: вони достовірні як свідчення про внутрішнє життя поета, але не як біографічний документ. Це саме стосується і віршів, присвячених Н. Івановій, дочці відомого московського драматурга, з котрою Лермонтов познайомився у 1830 р. Вірші цього ліричного циклу вирізняються ще більшою драматичною напругою, але містять, поряд з реальними враженнями, і переживання та мотиви літературно-історичного походження.

Після 1831 р. Лермонтов звернувся до ліро-епічних форм, до балади, яка зберігала драматичність сюжету, але давала поетові більшу свободу у використанні поетичних тем, сюжетів, образності, ніж безпосереднє ліричне самовираження (“Очерет”, “Русалка”, “Бажання”, 1832). Це прагнення відійти від суто ліричних форм і розширити оповідні, епічні елементи позначилося на всій творчості Л. Саме у 1832 р. він звернувся до прози і розпочав писати роман про селянську війну 1773-1775 pp. під проводом О. Пугачева. Йому довелося звернутися до змалювання побуту, сцен кріпосницького гніту та поміщицького свавілля, окреслювати характери селян, поміщиків, повстанців. Водночас цей роман (“Вадим”) ще тісно пов’язаний із поетичною творчістю Лермонтова: його герой близький до героя байронічних поем і навіть мова – піднесена, прикрашена, занадто експресивна – схожа на мову віршованої поеми.

Натомість у поемах Лермонтов мовби окреслилися дві тематичні групи: одна тяжіє до середньовічної російської історії, друга – до екзотичного “південного”, кавказького, побуту. Історична поема (як, приміром, “Останній син вольності” – “Последний сын вольности”) вирізняється суворим північним колоритом, у ній діють похмурий і стриманий герой із трагічною долею, сюжет розвивається стрімко, без відступів. “Кавказька” поема, навпаки, сповнена відступів, етнографічних описів, у ній значний оповідний елемент. Такою є поема “Ізмаїл-Бей” (1832): її герой, горянин, вихований у Росії, далеко від батьківщини, об’єднує риси “природного” та “цивілізованого” героя.

У 1832 р. Лермонтов покинув університет, плануючи продовжити освіту у столиці. Проте у Петербурзькому університеті йому відмовилися зарахувати прослухані у Москві дисципліни. Щоби не розпочинати навчання наново, Лермонтов не без сумнівів схилився до поради рідних обрати військовий шлях. 4 листопада 1832 р. він склав іспити у Школу гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, яку закінчив у 1835 p., ставши корнетом у лейб-гвардії гусарському полку. Того ж року вийшла друком поема Лермонтова “Хаджі-Абрек”, він віддав у цензуру першу редакцію драми “Маскарад”, розпочав роботу над поемами “Сашка” та “Боярин Орша”, романом “Княгиня Ліговська”.

“Княгиня Ліговська” (” Княгиня Лиговская” , 1836) – багато в чому перехідний твір. Тут Лермонтов вперше відмовився від “виняткового” героя. Його Григорій Олександрович Печорін – “добра душа” з-поміж “золотої молоді”; протиставлений йому Красінський – бідний чиновник-дворянин, котрий гостро відчуває свою соціальну покривдженість. Зіткнення між героями – конфлікт соціальний, але це водночас і зіткнення двох характерів: запального, пристрасного, “романтичного” характеру Красінського та стриманого, сформованого суспільним етикетом Печоріна.

Водночас Лермонтов працював над “Маскарадом” (1835-1836) – своїм найвизначнішим драматичним твором, першим, який він вважав гідним опублікувати. За гостротою конфлікту та частково за жанром “Маскарад” був близький до французької мелодрами та романтичної драми (В. Гюго, А. Дюма); припускали також, що Лермонтов зобразив реальну подію. Герой “Маскараду”, Арбенін, порвав із суспільством, але зберіг його уявлення та спосіб мислення, що й закрило йому доступ до істини: він не знає інших законів, і не може повірити, що його дружина вільна від них. Переконавши себе у невірності Ніни, він сам стає суддею і катом, знищуючи те, що було сенсом його життя. Але цього замало: він усвідомлює, що акт “високої” помсти звівся до звичайного злочину. Арбенін покараний не покутною смертю, а життям, що продовжується, і не романтичним безумом, а божевіллям. Так Лермонтов зробив важливий крок до перегляду концепції байронічного героя, у якій важлива роль відведена образу героїні: доля Ніни стає мірилом моральної правоти Арбеніна.

У Петербурзі у 1835-1836 pp. Лермонтов почав зближуватися з літературними колами, проте з О. Пушкіним він ще не був знайомий. Тим принциповішого характеру набув його вірш “Смерть Поета” , написаний відразу ж після загибелі Пушкіна на дуелі. Лермонтов говорив від імені цілого покоління, тому його твір миттєво поширився у списках і зробив Лермонтова широковідомим. У вірші міститься концепція життя і смерті Пушкіна, що грунтується на пушкінських віршах та статтях. Основний тягар провини Лермонтов переніс на суспільство та його правлячу верхівку – “нову аристократію”. При дворі вірш сприйняли як “заклик до революції”. Лермонтова заарештували, розпочалася політична справа про “недозволенні вірші”. Під арештом Л. написав ряд поезій, із яких потім виросли шедеври його “тюремної лірики”, такі, як “В’язень”, “Сусідка”, “Ув’язнений рицар”. Рання лірика поета, у якій поєдналися риси героїчного та філософського романтизму, з 1836 р. зазвучала пристрасніше і критичніше, як, приміром, у вірші “Дума”:

Печально я дивлюсь на наше покоління!

Порожнє жде його чи темне майбуття,

Під темним тягарем зневіри й розуміння

Без дії відцвіте його життя.

Багаті ми, з дитинства постарілі,

І пізнім розумом, і вадами батьків,

1 томить нас життя, як рівний шлях без цілі,

Немов бенкет у ворогів.

До зла й добра ганебно ми байдужі,

Ми рано в’янемо, не знавши боротьби,

Перед погрозами – мов малюки недужі,

І перед владою – затуркані раби.

(Пер. М. Рильського)

У березні 1837 р. Лермонтов, переведений із гвардії у нижньоновгородський драгунський полк, виїхав із Петербурга на Кавказ. Розпочалося перше кавказьке заслання Лермонтова. Воно було важким випробуванням для поета, але надзвичайно розширило діапазон його творчих вражень. До кінця року Лермонтов об’їздив усю Кавказьку лінію, побував у горах і центральних областях Грузії. Кавказьке заслання Л. було скорочене завдяки клопотанням баби та впливових знайомих. Уже в січні 1838 р. він повернувся у Петербург. Три з половиною роки життя у столиці – 1838- 1841 pp. – були роками його літературної слави. Лермонтова розглядали тепер як поетичного спадкоємця Пушкіна. Він відразу ж потрапив у пушкінське літературне коло, опублікував у “Современнику” “Бородіно” і “Тамбовську скарбничиху”. Лермонтов йшов власним шляхом, розвиваючи теми та мотиви, які вже намітилися у його творчості. У “Пісні про царя Івана Васильовича” (1837) Лермонтов створив епічну поему за фольклорними зразками, намагаючись відтворити не стільки форми, скільки дух народної поезії та національний характер. Калашников – “невільник честі” XVI ст., ним керують народні уявлення про честь, закон і звичаї, якими він не може поступитися навіть перед лицем смерті; це епічний характер, носій позаособистісного, народного первнів. У “Пісні…” він торжествує остаточну перемогу над героєм-індивідуалістом, котрий сповідує культ особистої відваги, молодецтва та пристрасті. Особистість Лермонтова уявляє тепер у сукупності соціальних та історичних зв’язків, і він усе далі відходить від поетизації трагічного та бунтівливого героя-самітника. Цей процес переоцінки традиційних романтичних уявлень прослідковується і в ліриці зрілого Лермонтова, і в пізніх редакціях “Демона”.

Розпочавши роботу над поемою у 1829 p., Лермонтов у 1829-1831 pp. написав чи намітив її чотири редакції і розробив близькі теми в “Азраїлі” й “Ангелі смерті”. В остаточній редакції Лермонтов знайшов місце дії – Кавказ, сюжет виявився зануеним в атмосферу народних переказів і збагачений деталями побуту й етнографії, а княжна Тамара постала живим і повнокровним образом. З появою такого образу Демон отримав мірило цінностей своїх учинків. За своїм філософсько-етичним змістом образ Тамари прирівнюється до образу Демона. Вона наділена тією повнотою переживання, яка зникла у сучасному світі; її кохання самовіддане та поєднане із покутним стражданням. Через те, занапастивши Тамару, Демон не тільки покараний безмежною самотністю, а й переможений у момент своєї гаданої перемоги – оскільки його жертва вивищилася над ним.

У 1839 р. Лермонтов написав нову поему – “Мцирі” (“Мцыри”). Внутрішня спорідненість Мцирі та Демона безсумнівна: у ньому також закладені заперечення, протест і та сама сила духу; як і Демон, він намагається вирватися зі світу, що прирікає його на самотність. Проте Мцирі – пряма протилежність байронічному герою: це “природна людина”, котрій нав’язують суспільні відносини, що гнітять її. Пафос заперечення у “Мцирі” чи не більший, аніж у “Демоні”, оскільки Мцирі оточують не вороги, а захисники та заступники; він і не бореться з ними – він їх не сприймає. Мцирі живе, підкоряючись природним спонукам: любові до свободи, батьківщини, рідних, природи та діяльності. Ці почуття змушують його втекти з монастиря, ворожого “закону серця”, та зануритись у природну стихію.

“Мцирі” та “Демон” – найвищі досягнення романтичної поеми Лермонтова. У них склалася й особлива лермонтовська мова – мовний потік, що захоплює читача, зовнішньо схожий на імпровізацію, де лірична енергія цілого поглинає неточності слововживання. Поряд з поетичною мовою підвищеної експресивності, Лермонтов у зрілі роки все частіше звертався до навмисне неприкрашеної, а іноді й прозаїзованої мови. Так написані багато його ліричних віршів останніх років. При цьому драматизм ліричної ситуації та конфлікту не послаблений, а посилений. Це стосується таких його поезій, як “Заповіт”, “Валерик”, “Бескид”, “На півночі дикій…”, “Сон” та ін.

Художній досвід Лермонтова-лірика, автора поем, драматурга та прозаїка сконцентрувався у романі “Герой нашого часу” (“Герой нашего времени”), який він розпочав писати у 1838 р. на основі кавказьких вражень. Роман побудований як серія повістей зі складною композиційною структурою. Кожна повість опиралася на певну літературну традицію. “Бела” поєднала риси дорожніх нотаток і романтичної новели про кохання європейця до “дикунки”; “Княжна Мері” – “світська повість”; “Тамань” – лірична новела зі слабовиявленим сюжетом і атмосферою таємничості; “Фаталіст” – розповідь про “таємничий випадок”, характерний для фантас-тичної прози 30-х pp. Усі ці жанрові форми стали в Л. частиною єдиного цілого – дослідження духовного світу сучасного героя, особистість і доля котрого цементують усю оповідь. Новели розташовані так, що вони поступово “наближають” Печоріна до читача: спочатку розповідь про нього веде Максим Максимович і “Бела”), потім він зображений через сприйняття оповідача (“Максим Максимович”), нарешті у “журналі” (щоденнику) пропонується його “сповідь”. Події подані поза хронологічною послідовністю, що також є частиною художнього задуму: як у “байронічній поемі”, роман має “вершинну композицію”, біографія героя постає у кульмінаційних моментах. Передісторія Печоріна навмисно відсутня – це надає його біографії певної таємничості.

Образ Печоріна має, таким чином, романтичну генеалогію. Новій стадії художньої свідомості Лермонтова належить погляд на свого героя як на “тип”, що втілює соціально-психологічні риси цілого покоління – того самого, яке було зображене в “Думі”. Егоцентризм, індивідуалізм, скептичне ставлення до, здавалося б, непохитних моральних цінностей і, з іншого боку, інтелектуальність, рефлексійність, здатність до тверезої та нещадної самооцінки, прагнення до діяльності за відсутності життєвої мети – все це притаманне, згідно із Лермонтовим, сучасній людині. Письменник у романі послідовно аналізує його уявлення про кохання, дружбу, суспільні зв’язки – те, що завжди вважалося мірилом цінностей особистості. Печорін наче випробовує себе у різних ситуаціях: коханні “природному” (“Бела”), “романтичному” (“Тамань”), “світському” (“Княжна Мері”), у дружбі “патріархального” типу (“Бела”, “Максим Максимович”), дружбі ровесників одного соціального кола, дружбі інтелектуальній (із Грушницьким, лікарем Вернером у “Княжні Мері”). У всіх випадках характер сучасної людини обмежує здійснення ідеалу, і причиною цього – у соціально-психологічному побуті суспільства, що прирікає своїх членів на трагічне взаємне нерозуміння. Ця основна ідея зумовила своєрідний художній “об’єктивізм” роману: автор не засуджує свого героя і тим більше не розвінчує його, а аналізує. Судить себе сам Печорін, котрий усвідомлює, що він перебуває під владою якихось загальних і позаособистісних законів, за межі яких не може вирватися. Лермонтов уперше у російській літературі порушив проблему зумовленості особистої поведінки суспільними законами та послідовно відмовився від дидактичного повчання. За винятком В. Бєлінського, ніхто із сучасних Лермонтова критиків роману не зміг зрозуміти та прийняти цього важливого літературного відкриття.

На час виходу “Героя нашого часу”(1840) Лермонтов уже міцно пов’язав свою долю з “Отечественными записками”. У цьому журналі з’явилося більшість прижиттєвих публікацій Лермонтова. У березні 1840 р. за дуель із сином французького посла Е. де Варантом Л. перевели у Тенгинський полк і відправили у діючу армію на Кавказ, а в липні того ж року він уже брав участь у постійних сутичках із горянами та кровопролитній битві біля річки Валерік. Після короткої відпустки Лермонтов у травні 1841 р. прибув у П’ятигорськ і отримав дозвіл затриматися для лікування на мінеральних водах. У його нотатнику один за одним з’являються ліричні шедеври: “Сон”, “Бескид”, “Вони кохали…”, “Тамара”, “Побачення”, “Листок”, “Йду я на дорогу в самотині…”, “Морська царівна”, “Пророк”.

У П’ятигорську Л. зустрівся із товариством колишніх знайомих і, зокрема, зі своїм товаришем зі школи юнкерів М. Мартиновим. На одному із вечорів у п’ятигорській родині Верзіліних хворобливо самолюбний і недалекий Мартинов образився на жарт Л. Сварка переросла у дуель, під час якої Лермонтова було вбито. Це трапилося 15 липня 1841 р.

Творче життя Лермонтова тривало 13 років. За цей час він устиг посісти одне з чільних місць у російській літературі, завершивши розвиток російської романтичної поеми, створивши неперевершені ліричні шедеври та заклавши основи російського реалістичного роману XIX ст.

Лермонтов з любов’ю ставився до України (називав “сумною вітчизною”) та її народу (вірш “На світські окови”). З його творчістю був добре ознайомлений Т. Шевченко (згадки в листах, щоденнику, вірш “Мені здається, я не знаю”). І. Франко вважав Л. корифеєм російської поезії. П’єси Л. йшли в багатьох театрах України, а мотиви його поезії знайшли втілення в українській музиці (романси “Бескет” М. Жербіна, “О. О. Смирновій” Ф. Надененка, “Сонце” Б. Лятошинського, “Ні, не тебе так палко я люблю” Ю. Мейтуса, “Сумний я…” В. Косенка та ін.). Перші українські переклади та переспіви поезій Лермонтова з’явилися в 60-х pp. XIX ст. Його твори перекладали М. Старицький, І. Франко, Олена Пчілка, П. Грабовський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Терещенко, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Р. Лубківський, В. Колодій та ін.

За В. Вацуро

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
ЛЕРМОНТОВ, Михайло Юрійович