“Дуэнезские елегії” Рильке

У циклі “Дуэнезские елегії” поет здійснив спробу висловити “невимовне”, вийти за межі “словесного ландшафту” (ідея, безумовно, утопічна, як і мрії про “абсолютний вірш”), створити власну міфологію. Першу елегію Рильке написав у січні 1912 р., гостюючи в замку Дуэно, що належав княгині Марії Турн-Унд-Таконс (вона перекладала елегії італійською мовою), а останній, десяту, поет закінчив у лютому 1922 р. Незважаючи на значну тривалість написання, концепція циклу не змінювалася. В елегіях піднімаються вічні проблеми: буття, смерть, любов, творчість.

Ведучий теза Рильке: буття не обмежується життям, його неодмінним складовій частиною є також смерть, причому навіть не властиво смерть (вона ж тому що – лише перехід), а “буття в смерті”. З урахуванням такого бачення миру природними здаються, по-перше, елегійна тональність поетичного циклу (без огляду на жанрову природу; жанр у цьому випадку краще виступає не літературознавчої, а світоглядною категорією); по-друге, константний характер мотиву переходу, перетворення. Лихо людини і його вина полягають у тому, що він не тільки не живе своїм життям, а й умирає не своєю смертю, уступаючи із цього погляду й перед тваринами, і перед деревами. Ми живемо в “калькульованому”, “витлумаченому” світі, з фіксованими датами початку й кінця, з фіксованими іменами – у цьому наше лихо. Думка

про смерть блокує людині вихід в “відкрите”, заважає їй зрозуміти, що ця границя не є непроникною.

Разом з тим ангели, ідеальні істоти, які персоніфікують верховність абсолюту (існує безліч точок зору на природу цих персонажів: космічна реальність; демонстрація людині нездійсненності його бажань; ідея творчого божественного споглядання; образ трансценденции; образ чистого буття: абсолютний поет), такої диференціації не визнають. Мертві іноді навідуються на наші території, хоча їм це взагалі не потрібно, адже ні однієї нової інформації ми їм повідомити не можемо. Проте, їхня присутність є необхідним для нас. оскільки воно розширює наш простір, а потім – і свідомість. Кричущою помилкою живих є старання воскресити мертвих, повернути їх до життя. Думка ця, без сумніву, має антихристиянський характер, але Рильке вважав, що християнство наносить людям збиток тим, що принижує смерть (“долаючи” її) і дискредитує страждання, незважаючи на те, що вони сприяють перетворенню, перевтіленню, а тому стоять на стражі схвальної оцінки. Напевно, любимейший герой Рильке – Орфей – сходить в Аид за своєї улюбленої Эвридикой, що йому, однак, не призначено вивести з миру тіней. І не тільки тому, що він, незважаючи на заборону, оглядівся позад себе, а ще й тому (знову “деконструкция”!), що наполягає на володінні, хоча завданням поета є прославляння землі, сприяючи її перетворенню, а не повернення до життя покійних:

* Така улюблена, – це її ця ліра

* оплакала за плакальниць всіх,

* навіть мир на плач суцільної обернувся,

* де знову все був: і ліс, і діл,

* і шлях, і поле, і ріка, і звір;

* але й у плачучому тім світі

* так само, як над іншою землею,

* і сонце йшло, і опромінило небо,

* плачуче небо в скривлених зірках, –

* така Улюблена.

* Тепер вона ступає біля Бога,

* хоча довгий саван заважає йти,

* невпевнена, і ніжна, і терпляча.

* Вона начебто стала при надії,

* не думала й про чоловіка, що прямує

* спереду, не думала й про шляху,

* який приведе її назад у життя.

* Вона в собі вся скупчилася, посмертно

* наповнена по вінці.

* Як плід убирає насолоду й тьму,

* вона увібрала в себе смерть більшу,

* таку нову, що й не осягти їй.

* (“Орфей, Эвридика, Гермес”)

В елегіях Рильке “закохані” перебувають ближче до “відкритого”, чим “звичайні люди”, проте, і вони випробовують поразки, тому що, наполягаючи на володінні, заступають один іншому світло.

Пафос “Дуэнезских елегій” грунтується на переконанні: людина, який Рильке мислить винятково в іпостасі творця, повинен “піднести” землю (саме тому в циклі таку важливу роль зіграють образи веж, пілонів – взагалі конструкцій, які виконують функції переходу, з’єднання або підтримки), наблизити її до “ангела”, продемонструвавши йому свої можливості. Мир “земний” – і тут елегійна стихія як звичайно змінюється сатиричним складовим – Рильке зображує як крайність, де панують суєта й даремні зусилля: максимумом потенцій цього миру є доведене до віртуозності лицедійство. Людина, перебуваючи в не екстатичному стані, уподібнений “створенню”-маріонетці, неспроможний генерувати ні однієї інформації, потім ангел, що мав намір гратися з нею, грається – “поза нею” – з “лялькою”, тобто необмежена свідомість краще буде мати справа із цілковитою відсутністю свідомості, чим з якимось її напівфабрикатом.

Життя – це безперервне “пропущення”, процес життя відбувається під знаком “прощання”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
“Дуэнезские елегії” Рильке