Для позакласного читання “Антонівські яблука” (частина друга)


Останніми роками одне підтримувало гаснучий дух поміщиків – полювання. Колись такі маєтки, як Ганни Герасимівни, були не дивина. Були маєтки з величезними садибами, з садом на двадцять десятин, ці маєтки хоч і руйнувалися, протеше жили на широку ногу. Правда, збереглися деякі з таких садиб ще й досі, але в них уже немає життя… Немає тройок, немає верхових “киргизів”, немає гончаків і хортів, нема челяді і нема самого власника всього цього – дідича-мисливця, на зразок мого небіжчика-шуряка Арсена Семеновича.

З кінця вересня наші сади і токи порожніли, погода, як завжди, різко змінювалась. Вітер цілі дні рвав і шарпав дерева, дощі поливали їх з ранку до ночі. Інколи надвечір між похмурими низькими хмарами пробивалось на заході тремтливе золотаве світло низького сонця; повітря ставало чисте і ясне, а сонячне світло сліпуче блищало між листям, між гіллям, яке живою сіткою розгойдувалось і хвилювалось од вітру. Холодно і яскраво сяяло на півночі над важкими олив’яними хмарами бліде блакитне небо, а з-за них повільно випливали пасма снігових хмар. Стоїш біля вікна й думаєш: “А може, дасть Бог, випо-годиться”. Та вітер не вщухав. Він хвилював сад, шматував безперервний струмінь диму з комина челядні і знову приганяв зловісні пасма попелястих хмар. Вони бігли низько й швидко – і скоро, мов дим, затуманювали сонце. Згасало його сяйво, зачинялось


віконечко у блакитне небо, а в саду ставало пустельно й нудно, і знову починав сіяти дощ… спочатку тихо, обережно, потім чим далі рясніше і нарешті переходив у зливу з бурею і темрявою. Наставала довга, тривожна ніч…

З такої прочуханки сад виходив майже зовсім оголеним, засипаним мокрим листям і якимось принишклим, приборканим. Але зате яким прекрасним він був, коли знову ставало нй годині, починались прозорі й холодні дні початку жовтня, прощальне свято осені! Листя, яке ще не облетіло, тепер висітиме на деревах уже до перших заморозків. Крізь чорний сад буде просвічуватись холодне блакитне небо і покірно чекатиме зими, зогріваючись у сонячному блиску. А поля вже різко чорніють ріллею і яскраво зеленіють заруненою озиминою… Час на полювання!

І ось я бачу себе в садибі Арсена Семеновича,,у великому домі, в залі, повному сонця й диму від люльок і цигарок. Народу багато, усе люди засмаглі, з обвітреними обличчями, у чумарках і довгих чоботях. Щойно добре пообідали, розчервонілись і збуджені гомінкими розмовами про майбутнє полювання, але не забувають допивати горілку і після обіду. А на подвір’ї сурмить ріг і виють на різні голоси собаки. Чорний хорт, улюбленець Арсена Семеновича, влізає на стіл і починає жерти з блюда рештки зайця під соусом. Та раптом він жахливо верещить і, перекидаючи тарілки й чарки, зривається зі столу: Арсен Семенович, вийшовши з кабінету з гарапником та револьвером, несподівано глушить залу пострілом. У залі ще більш набирається диму, а Арсен Семенович стоїть і сміється.

Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємним. Прокинешся і довго лежиш у ліжку. В усьому домі – тиша. Чути, як обережно ходить по кімнатах садівник, розтоплюючи печі, і як дрова тріскотять і стріляють. Попереду цілий день спокою в безмовній уже по-зимовому садибі. Не поспішаючи одягнешся, поблукаєш садом, знайдеш у мокрому листі випадково забуте холодне й мокре яблуко, і чомусь воно здасться надзвичайно смачним, зовсім не таким, як інші. Потім візьмешся за книжки, – дідівські книжки в товстих шкіряних оправах, з золотими зірочками на сап’янових корінцях. Добре пахнуть ці, схожі на церковні требники, книжки своїм пожовтілим, товстим шершавим папером! Якоюсь приємною кислуватою пліснявою, старовинними духами… Чудові й позначки на берегах, крупно і з круглими м’якими розчерками зроблені гусячим пером. Розгорнеш книжку й читаєш: “Мисль, гідна давніх і нових філософів, цвіт розуму й почуття щиросердого…” І мимоволі захопишся і самою книжкою. Це – “Дворянин-філософ”, алегорія, видана років із сто тому коштом якогось “кавалера багатьох орденів” і надрукована в друкарні приказу громадської опіки, – розповідь про те, як “дворянин-філософ”, маючи час і хист міркувати, до чого розум людини піднестися може, відчув колись бажання скласти план світу на просторому місці свого селища… Потім натрапиш на “сатиричні і філософські твори пана Вольтера” і довго тішишся милим і манірним складом перекладу: “Добродії мої! Кразм склав у шостомунадесять сторіччі похвалу дурощам (манірна пауза, – крапка з комою); ви ж наказуєте мені звеличити перед вами розум…” Потім від катерининської старовини перейдеш до романтичних часів, до альманахів, до сентиментально-пишномовних і довжелезних романів… Зозуля скаче з годинника і глумливо-сумно кує над тобою у пустому будинку. І потроху в серце починає закрадатися солодка й дивна туга…

Запах антонівських яблук зникає з поміщицьких садиб. Ці дні були так недавно, а проте мені здається, що з того часу минуло мало не ціле століття. Повмирали діди у Виселках, померла Ганна Герасимівна, застрелився Арсен Семенович… Настає царство дрібномаєтних, збіднілих до злиднів. Та гарне й це злиденне дрібномаєтне життя!

Ось я бачу себе знову на селі, у глибоку осінь. Дні стоять синюваті, похмурі. Вранці я сідаю в сідло і з однією собакою, з рушницею та рогом вирушаю в поле. Вітер дзвенить і гуде в дуло рушниці, вітер міцно дме назустріч, іноді з сухим снігом. Цілий день я блукаю пустими рівнинами… Зголоднілий і змерзлий, повертаюсь я перед смерком до садиби, і на душі стає так тепло й відрадно, коли заблимають вогники Виселків і понесе з садиби запахом диму, житла. Пам’ятаю, у нас у домі любили смерком не світити вогню і вести в напівтемряві розмови. Увійшовши в дім, я бачу, що зимові рами вже вставлено, і це ще більш настроює мене на мирний зимовий лад. У лакейській наймит топить грубку, і я, як у дитинстві, сідаю навпочіпки біля оберемка соломи, що різко пахне вже зимовою свіжістю, і дивлюсь то на полум’я в грубці, то на вікна, за якими, синіючи, сумно вмирають сутінки. Потім іду до челядні. Там багато людей і горить світло: дівчата січуть капусту, миготять сікачі, я слухаю їх дрібний, дружний стукіт і дружні, смутно-веселі сільські пісні… Інколи заїде якийсь дрібномаєтний сусід і надовго завезе мене до себе… Гарне і дрібномаєтне життя!

Дрібномаєтний встає рано. Міцно потягнувшись, підводиться він з постелі і крутить товсту цигарку з дешевого, чорного тютюну чи просто з махорки. Бліде світло раннього листопадового ранку опромінює просторий, з голими стінами кабінет, жовті і зашкарублі шкурки лисиць над ліжком і кремезну постать у шароварах і косоворотці без пояса, а в дзеркалі відбивається заспане обличчя татарського складу. У напівтемному, теплому домі мертва тиша. За дверима в коридорі хропе стара куховарка, яка жила в панському домі ще дівчам. Проте це не заважає панові хрипко гукнути на ввесь будинок:

– Лукерко! Самовар!

Потім, узувши чоботи, накинувши на плечі чумарку і не застібаючи коміра сорочки, він виходить на ганок. У замкнених сінях тхне псиною; лінькувато потягуючись, зі скавчанням позіхаючи й посміхаючись, оточують його гончаки.

– Одчепись! – повільно, поблажливим басом каже він і через сад

Іде на тік. Груди його широко дихають різким повітрям ранку і запахом змерзлого за ніч, оголеного саду. Скручене й почорніле від морозу листя шарудить під чобітьми в березовій алеї, вирубаній уже наполовину. Вимальовуючись на низькому похмурому небі, сплять настовбурчені галки на гребені стодоли… Добрий буде день для полювання! І, зупинившись посеред алеї, поміщик довго дивиться на осіннє поле, на пустельну зелену озимину, по якій блукають телята. Дві гончі суки скавучать біля його ніг, а Заливай уже за садом: стрибаючи по колючій стерні, він ніби кличе і проситься в поле. Та що зробиш тепер з гончаком? Звір тепер у полі, на ріллі, у чагарнику, а в лісі він боїться, бо в лісі вітер шарудить листям… Ех, якби хорти!

На стодолі починається молотьба. Повільно беручи розгін, гуде барабан молотарки. Ліниво натягуючи посторонки, упираючись ногами у всипаний гноєм круг і хитаючись, ідуть коні у приводі. Посеред при-іюду, обертаючись на ослінчику, сидить погонич і одноманітно погукує на них, завжди стьобаючи батогом лише одного бурого коня, який лінується більш за всіх і зовсім спить ідучи, тим більше, що й очі в нього зав’язані.

Пороша, перший сніг! Хортів немає, полювати в листопаді нема з чим; та настає зима, починається “робота” з гончаками. І от знову, як за давніших часів, з’їздяться дрібномаєтні один до одного, п’ють на останні гроші, цілі дні пропадають у засніжених полях. А ввечері на якомусь глухому хуторі далеко світяться в темряві зимової ночі вікна флігеля. Там, у маленькому флігелі, плавають хмари диму, тьмяно світять лойові свічки, хтось настроює гітару…

На сутінки буйний вітер загуляв,

Широко мої ворота розчиняв, – починає хтось грудним тенором. І решта невлад, вдаючи, що жартують, підхоплюють з тоскним, безнадійним завзяттям:

Широко мої ворота розчиняв,

Білим снігом путь-дорогу замітав…

Переклад з російської Л. Смілянського



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Для позакласного читання “Антонівські яблука” (частина друга)

Categories: Твори з української літератури

Links