Амі Тан Клуб веселощів і удачі


Батько попрохав мене зіграти четвертою в Клубі веселощів і удачі. Я маю замінити свою матінку, чиє місце за столом для гри в ма-джонг звільнилося після того, як два місяці тому вона померла. Батько гадає, що її вбили власні думки.
– У неї в голові з’явилася нова думка, – сказав батько. – Але раніш ніж вона змогла її висловити, вона стала занадто великою і вибухнула. То, напевне, була дуже погана задумка.
Лікар сказав, що вона померла від церебрального аневризму. А її подруги по Клубу веселощів і удачі сказали, що вона померла, як кролик, – швидко і не полишивши за собою незакінчених справ. Цього разу саме моя матінка мала господарювати в Клубі веселощів і удачі.
Вона зателефонувала мені за тиждень до своєї смерті, життєрадісна, задерикувата.
– Тітонька Лін пригощала на засіданні Клубу супом з червоної квасолі. А я зварю з чорного кунжуту.
– Не вихваляйтеся, – сказала я.
– А я і не вихваляюсь.
Вона сказала, що це майже той самий суп, чабудво. А може, вона вимовила бутонг, що означає зовсім інше. Це був один з тих висловів китайською, що означає кращий бік неоднозначних намірів. Завжди плутаюсь у тому, чого одразу не зрозуміла.
Матінка заснувала у Сан-Франциско новий Клуб веселощів і удачі 1949 року, за два роки до мого народження. Саме тоді мої батьки виїхали з Китаю, звідки привезли лише валізу з міцної шкіри, повну


вишуканих шовкових суконь. Вже на пароплаві матінка пояснила моєму батькові, що не мала часу, щоб прихопити ще щось. А він відчайдушно копирсався у слизькому шовку, шукаючи свою бавовняну піжаму та вовняні штани.
Коли вони дісталися Сан-Франциско, батько примусив її заховати той блискучий одяг. Вона ходила у єдиному коричневому картатому китайському вбранні, аж поки отримала у Товаристві сприяння біженцям дві дешеві, завеликі для американок сукні. Товариство складалося з кількох білявих місіонерок з Першої китайської баптистської церкви. І через ці подарунки мої батьки не змогли відмовитися від їхнього запрошення приєднатися до цієї церкви. Не зневажили вони також корисної поради, що її дали ті літні панії, удосконалювати свою англійську на заняттях з вивчення Біблії ввечері по середах, а потім, співаючи в хорі, вранці по суботах. Оце так мої батьки познайомились з Гсу, Джонгами та Сент-Клерами. Моя матінка змогла відчути, що їхні жінки також пережили там, у Китаї, жахливі трагічні події, і жили надіями, які ще не могли висловити своєю слабенькою англійською. Чи, може, матінка побачила, якими застиглими були обличчя тих жінок. І вона помітила, як пожвавішали їхні очі, коли вона розповіла їм про Клуб веселощів і удачі.
Думка про Клуб народилась у матінки ще за часів її першого заміжжя, у Гуйліні, до приходу японців. Тому я пов’язувала Клуб з її життям у Гуйліні. Вона завжди оповідала про ті часи, коли нудьгувала, коли не мала чим себе зайняти, коли була вимита остання тарілка, а пластиковий стіл вже був двічі витертий, коли батько сідав читати газети і, не зважаючи на попередження про шкідливість куріння, палив одну сигарету за другою. Саме тоді матінка витягувала коробку зі старими лижними светрами, що їх нам прислали жодного разу не бачені родичі з Ванкувера. Спочатку вона надрізала светр знизу, потім витягувала кучеряву нитку пряжі і обмотувала нею шматок цупкого паперу. Приладнавшись широкими рухами в одному ритмі розпускати светр, вона починала свою оповідку. Роками вона розповідала мені ту ж саму історію, лише кінець ставав дедалі похмурішим, все більше затьмарюючи її життя і, врешті, моє.
– Містом Гуйлінь я снила, ще жодного разу його не бачивши, – починала матінка китайською мовою. – Я уявляла собі стрімкі гори, що вишикувалися уздовж вигину русла річки, на берегах якої зеленіє чарівний мох. Верхівки гір були вкриті білими туманами. Якщо зможеш спуститися цією річкою, харчуючись лише мохом, матимеш сили достатньо, щоб видертись на вершину. А якщо послизнешся, то впадеш у м’який мох і лише сміятимешся. А коли дістанешся верхівки, то зможеш усе побачити і відчуєш таке щастя, якого вистачить на все життя, щоб жити без турбот.
У Китаї кожен мріяв побувати в Гуйліні. А коли я приїхала туди, то зрозуміла, якою бідною була моя уява, якими недолугими мрії. Коли я побачила ті гори, я засміялася і одночасно здригнулася. Вершини були схожі на голови величезних риб, які намагаються вистрибнути з ночов з олією, де вони смажаться. За кожною з тих гір я бачила тінь від іншої такої рибини, а далі ще й ще. А потім хмари лише трішки посунулися, і ті ж самі гори раптом перетворились на величезних слонів, котрі повільно рухалися до мене! Можеш собі уявити? А в підніжжі кожної гори ховалися загадкові печери. В них росли висячі кам’яні сади, що формою і кольором були схожі на капусту, зимові дині, ріпу та цибулю. Це були такі неймовірні і гарні речі, що уявити їх просто неможливо.
Проте я приїхала до Гуйліня не для того, щоб насолоджуватися цими краєвидами. Мій чоловік привіз мене з двома нашими дітьми до Гуйліня, бо гадав, що тут ми будемо в безпеці. Він був офіцером і воював на боці Гоміндану, і, влаштувавши нас у маленькій кімнатці в двоповерховому будинку, поїхав на північний захід, до Чунціна.
Нам було відомо, що японці беруть гору, хоча в газетах писалось усе навпаки. Щодня, щогодини в місто прибували тисячі людей і юрмилися на хідниках в пошуках притулку. Вони йшли зі сходу, заходу, півночі, півдня. Серед них були бідні та заможні, мешканці Шанхая та Кантона, північани, і не лише китайці, але й іноземці і місіонери всіх релігій. Зрозуміло, тут були члени Гоміндану і військові офіцери, які вважали, що тут вони найголовніші.
Ми заполонили місто, як купа перемішаних покидьків. Якби не японці, то ці, такі різні люди вже б давно знайшли причину зчепитися одне з одним. Розумієш чому? Шанхайці з селянами з півночі, банкіри з перукарями, рикші з біженцями-бірманцями. Кожен мав кого зневажати. Байдуже, що всі тулилися на одному хіднику і однаково страждали від стрімкого проносу. Смерділи ми всі однаково, але кожен скаржився, що хтось інший смердить дужче. Я? О, я ненавиділа американських льотчиків, я аж червоніла, коли вони казали оте своє хебе-хебе 2. Але найгіршими були селяни з півночі – вони випорожнювали ніс собі в долоню, а потім штовхали людей навколо себе і так передавали свої гидкі хвороби.
Тож ти розумієш, як швидко Гуйлінь втратив для мене всю свою привабливість. Я більше не дерлася на вершину, щоб сказати: “Які гарні гори!” Я думала лише про те, які з цих гір уже захопили японці. Тримаючи в руках по дитині, сиділа напоготові в кутку темної кімнати. Коли вмикалися сирени, щоб повідомити нас про повітряний наліт, я зривалася на ноги і разом з сусідами поспішала забігти якнайглибше в печери, і ховалися там як дикі тварини. Але людина не може дуже довго перебувати в темряві. Щось усередині тебе починає марніти і тебе охоплює шалене нестримне бажання побачити світло. Я чула, як ззовні падали бомби. Бабах! Бабах! А потім звуки дощу з каміння. А там, в печері, я вже більше не прагнула подивитися на чудернацькі висячі кам’яні сади. Я бачила лише мокрі надра стародавньої гори, яка може на мене завалитися. Спробуй-но уявити, як це воно, хотіти бути ані всередині, ані ззовні, хотіти зникнути і ніде не бути?
Тож коли звуки бомбардування віддалялися, ми, як сліпі кошенята, вибиралися з печер і пробиралися до міста. І мене завжди вражало, що на тлі палаючого неба гори знову стоять цілі-цілісінькі.
Клуб веселощів і удачі я вигадала однієї літньої ночі, коли було так жарко, що навіть нічні метелики падали на землю, такими важкими робилися від вологої спеки їхні крильця. Кругом було так багато людей, що для свіжого повітря просто не залишилося місця. Неймовірний сморід зі стічних труб досягав мого вікна на другому поверсі і начебто шукав саме мого носа. Весь день і ніч до мене долинав якийсь вереск. Не знаю, чи то селянин різав горлянку свині-втікачці, чи офіцер лупцював напівживого селянина за те, що той розлігся на хіднику і не пропустив його. Я не підходила до вікна, щоб це з’ясувати. Що б це мені дало? І саме тоді я подумала, що потребую чогось такого, що примусило б мене рухатися.
Моя ідея полягала в тому, щоб зібрати чотирьох жінок, по одній на кожну сторону мого столу, для гри в ма-джонг. Я знала, кого саме хочу запросити. Всі вони були такі ж молоді, з живими обличчями. Одна, так само як і я, була дружиною офіцера. Інша була дуже добре вихована дівчина із заможної шанхайської сім’ї. Вона втекла майже без копійки грошей. І ще була дівчина з Нанкіна, чорнішого, ніж у неї, волосся я в житті не бачила.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Амі Тан Клуб веселощів і удачі

Categories: Твори з української літератури

Links