Звертання Пушкіна у своїй творчості до Горацию й Державіна
Але була ще одна, більше істотна причина звертання Пушкіна до Горацию й Державіна. Гораций, як і багато хто його сучасники, був переконаний, що інші держави можуть, подібно давньоєгипетському, зникати з особи землі, але тільки Рим – вічна; імперія римська, її державні встановлення, що панує релігія, римське мовлення не зникнуть ніколи. Тому й вічність своєї поезії він порівнював з існуванням Рима:
Немає! не весь я вмру,- частина мене краща Уникне похорону; славою вечною Буду я зростати, у храм Капитолия Жрець сходить поки з дівою безмолвною.
Державін
Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний, До нього не заросте народна стежка, Піднісся вище він главою непокірливої Олександрійського стовпа
Спочатку – про конкретну деталь. Відомо, що Олександрійським стовпом тут названа колона, установлена в Петербурзі на Палацовій площі на згадку Олександра І.
Микола І і його оточення всіма способами намагалися роздути посмертну славу Олександрові І: його величали переможцем Наполеона, благодійником російського народу, миротворцем та ін. та ін. Але ідеологи нового царювання, марнуючи хвали покійному паную, не забували і його спадкоємця – Миколи І; створення колони вони представляли як знак його вірності “великому” справі Олександра. Цієї подвійної мети було підпорядковано й урочисте відкриття колони. Пушкіна на цьому пишному святі не було. 28 листопада 1834 року він зробив у своєму “Щоденнику” наступний запис: “Я нічого не записував протягом трьох місяців. Я був у відсутності – виїхав з Петербурга за 5 днів до відкриття Александровской колони, щоб не бути присутнім при церемонії разом з камер-юнкерами – моїми товаришами…” Пушкін недвозначно засудив не тільки Олександра – мстивого гонителя своєї молодості,- але й Миколи; останнього навіть подвійно: він був головним розпорядником витівки по ввічненню пам’яті “плішивого чепуруна” і він же “запроторив” великого поета “у камерпажи”.
Цей осуд відбите й в “Пам’ятнику”. Александровская колона представлена тут як символ двох царювань. Але пам’ятник, споруджений поетом,- це адже теж символ, символ поетичної творчості, духовного творення. Ці два символи, як і в оді Горация, зіставлений: подвиг поета вище, ніж всі “подвиги” царів; але в Пушкіна вони й прямо протипоставлені: у пам’ятнику поета, тобто в тих найважливіших властивостях його поезії, завдяки яким його ім’я ввійде у вдячну пам’ять народу й навічно збережеться в ній, є властивість непокори верховним володарям Росії. Ці значеннєві співвідношення доповнені й розвинені в четвертій строфі “Пам’ятника”:
И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив, Що в моє жорстоке століття восславил я Волю И милість до занепалого призивався
Пушкін, зрозуміло, розумів, що вірш, у якому Александровская колона представлена як символ зла, цензор (а їм міг виявитися й Микола І, що, як відомо, ще в 1826 році сам себе призначив цензором великого поета) не дозволить друкувати; тому він злегка видозмінив її назву – “Олександрійського” замість, допустимо, “Александровского”,- для того щоб “найвищий” цензор міг подумати, начебто мова йде про колону в єгипетському місті Олександрії, спорудженої, як прийнято було вважати, на могилі Олександра Македонського. Але ця відволікаюча подробиця не могла приспати підозрілості цензора: йому, як і будь-якому тодішньому росіянинові читачеві, при читанні четвертого рядка вірша естественнее було згадати Росію, а не далекий Єгипет, легше уявити собі недавно відкритий у Петербурзі пам’ятник росіянинові паную, чим досить згадува рідко навіть у спеціальній історичній літературі колону на пустельної
Окраїні Олександрії. Що ж стосується “посилань” на Горация й Державіна, те вже одне вірне розуміння змісту четвертого вірша відразу ж розкривало їхнє захисно-декоративне значення. Приблизно так повинен був міркувати Жуковський, перш ніж наважитися на переробки, що пристосували вірш Пушкіна до вимог цензури. У четвертому вірші він слово “Олександрійського” замінив словом “Наполеонова”, а п’ятнадцятий вірш “Що в моє жорстоке століття восславил я волю” викреслив майже цілком і замість нього вписав іншої – власного твору, після чого четверта строфа “Пам’ятника” придбала такий вид:
И довго буду тим народу я люб’язний, Що почуття добрі я лірою будив, Що принадністю живий віршів я був корисний И милість до занепалого призивався
На перший погляд може здатися, що ці переробки не так вуж і значні: із двадцяти віршів переінакшено три, причому в одному з них – у тринадцятому – змінений тільки порядок слів. Але зміст вірша від цих замін і перестановок стало зовсім іншим
Доданий Жуковським образ Наполеонова стовпа витиснув з першої строфи її справжнє соціальне й эстетическое значення. У серпні 1836 року, коли був написаний “Пам’ятник”, завойовницькі ідеї Наполеона й у самій Франції мали не так вуж багато прихильників, а про безпосередню їхню небезпеку для Росії не могло бути й мовлення
И вже зовсім невпізнанним став зміст четвертої строфи “Пам’ятника”: “принадність живаючи віршів” ні з “почуттями добрими”, ні із закликами “милості до занепалих” ні явно ні приховано не співвідноситься
(1 votes, average: 5.00 out of 5)