Зв´язок жанрів пісенної лірики з художньою літературою та їх дослідження

Ліричні пісні родинно-побутового змісту вперше почали використовуватися в новій літературі для музичного оформлення драматичних творів. Яскравим прикладом є “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник” І. Котляревського, де поряд з народними творами автор вводить власні тексти. Пісня як окремий літературний жанр виробилася у Творчості поетів-романтиків. У дусі народних – Твори В. Забіли “Соловей”, ” Маруся “, “Човник”, “Кохання”, “Туга серця” (збірка “Співи крізь сльози”); М. Петренка “Весна”,

“Небо”, “Туди мої очі, туди моя думка” (збірка “Думи та співи”); Л. Боровиков-ського, А. Метлинського, О. Корсуна та ін.

Ліричні пісні широко представлені у творчості Т. Шевченка, як уже зазначалось вище, багато з них увійшло в народний репертуар як пісні літературного походження. З народною лірикою перегукуються цикл “Пісеньки” М. Шашкевича, збірки “Поезії” Я. Головацького та “Співомовки” С Руданського; збірки Б. Грінченка “Пісні Василя Чайченка”, “Під сільською стріхою”, “Нові пісні і думи Василя Чайченка”, “Пісні та думи”; поезії циклу “Думки і співанки”

зі збірки Ю. Федьковича “Поезії”; твори М. Старицького “Не сумуй, моя зоре кохана”, “Тяжко, важко по світу нудитись”, “Де мені подітись з лютою нудьгою”, “Зорі, зорі, ясні очі”, “Як ми з тобою спізнались” та ін. Співзвучних з народною лірикою, однотипних за використанням народної символіки і образності є чимало поезій Лесі Українки (збірки “На крилах пісень” та “Думи і мрії”), поезій М. Черемшини (“Світляній панночці Одарці”, “Та не думай, Мару-сенько”, “Параска” та ін.) До жанру пісні звертались В. Самійленко (“Вечірня пісня”), О. Маковей (цикли “Думки і образки”, “Строфи”, “Пісні”, “Пісні з поля”), О. Олесь (збірка “З журбою радість обнялась”), М. Вороний (танцювальні “Шумки” зі збірки “Amoroso” та цикл “Пісні” зі збірки “Разок намиста”).

Жанр особливо розвинувся у творчості поетів “Молодої музи”. П. Карманський подає пісні у збірці “Пливем по морі тьми” (“В обіймах винограду заснули білі бози”, “Не раз, як сонце лягне за горою”, “І вже нам, кохана, ніколи не стати…”, “Чоло моє побілене журбою” та ін.) і збірки “Осінні зорі” (“Дивуюся, які ти маєш чари…”, “Дай руку: підемо удвоє…”, “Коли з беріз повиснуть голі віти”, “Гей, розспівався ранок вересневий”, “Барвінком постелюся на дорозі” та ін.; В. Пачовський опрацьовує народні мотиви у збірці “Розсипані перли” (“Ой я маю вже надію”, “Сідаймо на човен обоє”, “Ой, як море, стогне горе”, “Зашуміли густі лози”, “Вітер гне в долину явір і калину”, “Ой гай, гай, шумить гай”, “Із-за гори вітер віє”, “Не зозулька надлетіла”, “Гей, закуй мені, зозуле” та ін.); С. Чарнецький у збірці “В годину сумерку (цикл “До неї”), С Твердохліб у збірці “В свічаді плеса”, 0. Луцький у збірці “З моїх днів”, Б. Лепкий у циклах “До пісні”, “Над рікою”, “На позиченій скрипці”, “З-над моря”, “Стара пісня” та ін.

З ліричними піснями тісно переплетена інтимна лірика В. Щурата (збірка “Вибір пісень”), М. Чернявського (збірка “Пісні кохання”), Б.-І. Антонича (цикл “Вітражі й пейзажі”, а також “Пісня мандрівника”, “Пісня бадьорих бродяг”, “Пісня про дочасне світло”, “Пісня про незнищенність матерії”), О. Близька (цикл “Парубоцьке”, “Пісня, якої не вбити”, “Безпутинна пісенька”, “Примітивна пісенька”), В. Поліщука (розділ збірки “Дівчина”, названий “На пісенний лад”), П. Тичини (збірка “Вітер з України”, де наймайстерні-Шою є “Пісня” з поеми “Сковорода”, вірш “Гаптує дівчина”, “Пісня про гармонію”, “Пісня кузні”), М. Рильського (збірки “На білих островах” та “Під осінніми зорями”), В. Сосюра (збірки “Осінь”, “Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”). Образ народної пісні створили В. Чумак у вірші “Вимережить пісню – голубині крила”, уривки Українських пісень він цитує в інших творах. До жанру романсу звертався М. Йогансен у збірці “Ясен”.

Серед сучасних письменників можна назвати Ірину Калинець (цикл “Осінні пісні” зі збірки “Тирсою в полі”), а також інтимну поезію Д. Павличка, М. Вінграновського, Б. Олійника, В. Симоненка та ін., багато цитувань народних пісень подає Ліна Костенко у романі ” Маруся Чурай “.

Козацькі пісні почали вводити в літературу поети-романтики. Збираючи фольклорні твори, вони створювали стилізації, щоб таким чином закріпити втрачені національні перлини. Такими є твори А. Метлинського “Козак, гайдамак, чумак”, М. Костомарова “Ой ішов козак, ой ішов бурлак”, М. Петренка “Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче”, Л. Боровиковського “Козак та буря”, Т. Падури “Пісня козацька”, М. Шашкевича “Чом, козаче молоденький”, “Думка” (“Ти, конику, воронику, що ти задумався”), “Серед поля, край могили”, “Вийшов козак на гороньку”. Пізніше ці мотиви з´явились у творчості Є. Гребінки “Козак на чужбине” (украинская мелодия), Т. Шевченка “Думка” (“Тече вода в синє море”), Я. Щоголіва “Запорозький марш”, “В степу”, “Орел”, “Запорожець”, “Запорожець над конем”, “Козак”. У стилі козацько-опришківських пісень постали твори М. Устияновича “Піснь опришків”, “Верховинець”; цикл “Співанки” Ю. Федьковича (“А я собі стрілець!..”, “Браття-опришки – гайда за чару!..”, “Як засяду, браття, коло чари”).

Цей жанр поетично опрацьований у збірці В. Чумака “Пісні минулих часів” та у вірші “Я буду співать про козаків лихих” у збірці “Заспів”. З мотивами козацьких пісень перегукуються поезії П. Тичини “Як упав же він з коня”, опис поля битви після бою в поемі В. Сосюри “ГПУ”; поширений мотив проводів козака трансформований у поезії О. Теліги “Мужчинам”.

Чумацькі пісні використовувались письменниками як історично достовірний матеріал для написання авторських творів. Своєрідними переспівами народних текстів є поезії Т. Шевченка “Ой не п´ються пива-меди”, “Неначе степом чумаки”, “У неділю не гуляла”; чумак є центральним образом у його поемі “Наймичка”. В українській літературі другої половини 19 ст. – це поезії Я. Щоголіва “Чумак”, “Дочумакувався”, поема П. Морачевського “Чумаки”. Є також епічні та драматичні твори, навіяні народними піснями. Серед них – оповідання М. Вовчка “Чумак”, народнопісенна опера С. Руданського “Чумак – український дивоспів”, п´єса “Чумак” І. Карпенка-Карого та ін.

Проблеми, ідеї, підняті в рекрутських, солдатських, жовнірських, вояцьких піснях, також знайшли своє продовження в художній літературі. Тема солдатчини звучить у поемі “Сова” Т. Шевченка. Життя в австро-угорській армії майстерно змалював Ю. Федькович в епічних творах “Три як рідні брати”, “Кобзар і жовняри”, “Жовнярка”, і сам створив в дусі народних пісень поеми “Новобранчик”, “Дезертир”, поезію “Рекрут” та ін. Ця тема відображена в новелах В. Стефаника “Виводили з села”, “Стратився”, О. Кобилянської “Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки”.

Теми кріпацьких, бурлацьких та наймитських пісень найяскравіше відобразились у творчості Т. Шевченка. Деякі його ліричні твори можна вважати авторськими переспівами народних текстів. Ці мотиви є й у поезії Я. Щоголіва “Бурлаки”, “На чужині”, “Ткач”, “Кравець”, “Чередниця” таін.; І. Манжури – “Бурлака”, “Бурлакова могила”, “З заробітків”, “Босяцька пісня”; І. Гушалевича “Бурлак”; П. Карманського “Бурлацька”; М. Вороного “Бурлацька”. Під час фольклорної експедиції в с Романівці влітку 1961 p. M. Рильський на основі кріпацьких пісень написав поему про долю кріпачки “Марина”, подаючи до розділів епіграфи з народних джерел. Мотиви бурлацько-заробітчанських пісень використали О. Кониський в оповіданнях “Наймичка”, “За плахту”, “Хвора душа”, “Панська воля”; І. Нечуй-Левицький у повістях “Бурлачка” та “Микола Джеря”; І. Карпенко-Карий у драмах “Бурлачка”, “Наймичка”; В. Винниченко у ряді оповідань зі збірки “Краса і сила”.

Робітничий фольклор найкраще представлений у творчості І. Франка, зокрема його “Бориславському циклі”; а також як вкраплення у творах поетів-футуристів та поетів радянської доби.

Емігрантська тематика пронизує лірику українських поетів у вигнанні: П. Карманського збірка “Блудні огні”, О. Олеся збірка “Чужиною”, ряд збірок Є. Маланюка та О. Ольжича, Т. Осьмачки, 0. Тарнавського (збірки “Мости” та “Самотнє дерево”) та ін.

Тюремно-каторжанська лірика представлена у творчості Т. Шевченка (цикл “В казематі”), П. Грабовського, І. Франка, П. Карманського (цикл “З тюрми”), а також у поезіях письменників Розстріляного Відродження та поетів-дисидентів – В. Стуса, І. Калинця (“Невольнича муза”), Я. Лесіва (збірка “Тюремна тиша”) та ін.