“Зовсім тут інші причини…” – Відкрита книга РОМАН “ЗЛОЧИН І КАРА”
Федір Достоєвський 1812 – 1881
Відкрита книга
РОМАН “ЗЛОЧИН І КАРА”
“Зовсім тут інші причини…”
Мотиви злочину Раскольникова розкриваються поступово. Не випадково вони обговорюються протягом усього роману: в авторській оповіді, у розмовах Раскольникова з Сонею, зі слідчим Порфирієм Петровичем, з Разуміхіним і Замьотовим, нарешті, у сповідях героя після скоєння вбивства. Мотивації злочину постійно уточнюються, доповнюються, спростовуються; вони становлять істотний змістовий пласт проблемного ідеологічного роману,
До причин, які штовхнули Раскольникова на злочин, безумовно, належать нестерпна нужда, напівголодне існування в комірчині, схожій на шафу або домовину, неспроможність заплатити за навчання в університеті, постійне приниження. Саме на них, як на основні, вказав представник “реальної” критики Д. Писарев у статті “Боротьба за життя”, пояснивши вчинок Раскольникова виключно “боротьбою за існування” і залишивши поза аналізом ідеологічні обставини, пов’язані з моральною стороною особистості героя.
Однак звернімо увагу на те, що на запитання Соні: “Ти
Визначеність характеру соціальними умовами існування не вичерпує, за Достоєвським, усієї складності проблеми особистості. Характер необхідно пояснити також і психологічно. За своєю природою Раскольников добрий, чуйний, великодушний. Він прагне допомогти кожному, кого спіткали злидні й горе, останні гроші віддає сім’ї Мармеладова. Відомо, що герой допомагав хворому на сухоти товаришеві, доглядав його батька; доля дітей, яких він зустрічав на своєму життєвому шляху, не залишила його байдужим. Разом з тим Раскольников є людиною надзвичайно вразливою. Він самовпевнений, усвідомлює власну значущість, часто страждає від ураженої гордості. Звертаючись до характеру, емоційного світу, вдачі людини, Достоєвський полемізує з популярною тезою революційно – демократичної етики – “середовище заїло”. Письменник вважав, що в тенденції звинувачувати й засуджувати “середовище”, обставини, а не саму людину є недооцінка особистості, приниження її вільного начала. У “Злочині і карі” ця думка загострена. Раскольников протистоїть “страшному світу” не лише як його “продукт”, його жертва, а як рівновелика цьому світові активна особистість, хоча й неврівноважена, але благородна за своїми душевними пориваннями, психологічно складна, “багатовимірна”.
Nota bene. У моральному аспекті герой “Злочину і кари” принципово відрізняється від своїх літературних попередників: Германна з пушкінської повісті “Пікова дама”, бальзаківського Растіньяка, Жульєна Сореля з роману Стендаля “Червоне і чорне”, які також перебували в стані “внутрішнього бунту” проти суспільства, але дбали при цьому про егоїстичні інтереси кар’єри та збагачення. Раскольникова спонукає ідея жалю до зневажених і скривджених. “Не бувати цьому світу!” – проголошує герой, замірившись покінчити з несправедливим світопорядком раз і назавжди, але єдино можливий шлях знаходить в анархо-індивідуалі – стичному бунті, який, на його думку, неминуче передбачає “переступання” через “кров”. Похмура “самотня мрійливість”, своєрідне “підпілля” Раскольникова (“Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався… Я краще любив лежати і думати…”) породжує теорію кровопролиття “по совісті”, яка у філософському романі Достоєвського виступає як основний мотив злочину.
Письменник розширив можливості реалізму, представивши як чинник формування характеру не лише “середовище”, обставини життя, біологічну спадковість, а й “ідею”, яка панує над людиною, стає рушійною силою її вчинків. Така всепоглинаюча ідея (Достоєвський називає її “ідеєю-пристрастю”, “ідеєю-почуттям”) керує людиною і суспільством у переломні моменти їхнього існування. Вона вибиває особистість із колії, виявляє її крайнощі й суперечності.
Раскольников діє як охоплена “ідеєю-пристрастю” людина, що опинилася в полоні “теорії”, “принципу”. Свою теорію Раскольников виклав у статті, що була надрукована в газеті за півроку до скоєння ним злочину. Розмірковуючи про історичний розвиток суспільства, колишній студент – юрист приходить до переконання, що історичний прогрес грунтується на насильстві, стражданнях, жертвах і неможливий без цього. На його думку, людство поділяється на два нерівних “розряди”: на людей “звичайних” і “незвичайних”. Перші повинні бути слухняними і не мають ні права, ні здатності змінити пануючий у світі несправедливий порядок речей, бо є лише “матеріалом”, “створіннями тремтячими”. Другий “розряд” – “сильні світу цього”, особистості, які взяли на себе право порушувати “старий закон”; вони, подібно до Лікурга, Солона, Магомета, Ньютона, Наполеона, “дали собі дозвіл” переступити. Багато з них “не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти”. Ці люди – не творці, а руйнівники. “Вони вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого”.
Подробиці. “Наполеонівський міф” стає частиною теорії Раскольникова, а ім’я Наполеона – символом “сильної особистості”, символом влади. “Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета!” – зізнається Раскольников у розмові з Сонею. Однак наполеонівська ідея виступає в ланцюгу умовиводів героя лише як засіб, як перша сходинка. Влада потрібна йому, щоб очистити світ від скверни, врятувати сиріт Мармеладових, Соню, Катерину Іванівну, матір, сестру й тисячі їм подібних. Він хоче стати месією, провісником нового світу, врятувати людство. Так парадоксально поєднуються у свідомості героя ідеї “наполеонізму” і “месіанізму”. Зважуючись на злочин, Раскольников має на меті не лише перевірити “теорію”, а й провести над собою психологічний “експеримент”, з’ясувати, до якого “розряду” людей належить він сам: “Чи зможу я переступити, чи не зможу? .. Створіння я тремтяче чи право маю?”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)