Півстоліття минуло з того часу, як відгриміли залпи Другої світової, відпадали пожежі, як матері одержали звістки про смерть своїх синів. Ще й сьогодні не висохли сльози на їх старечих очах, не дочекались діти батьків з війни. Загоїлися душевні рани коханих. Загоїлись, але чи забулись? Немає сили, що вирвала б із серця пам’ять про тих, які полягли в битвах. Вони живуть між нами, дивляться на нас із гранітних обелісків, із бронзових погрудь у парку Слави, Вічним вогнем палають їхні серця, їх голос вчуваємо у шелесті дерев, що ростуть біля їх могил.
Хто вони, оті вічні солдати, що йшли першими у бій? І юні ще зовсім, і вже в літах, хлібороби, робітники, вчителі, лікарі? їх об’єднало одне слово – “солдати”. Про що вони думали перед лицем смерті, сидячи в окопах у хвилини затишшя між битвами? Чи про ту веселу “неділиму багатонаціональну державу”, чи бачили перед собою рідну до болю “Україну в огні”, чи захищали село або містечко, в якому залишилися рідні? Що вкладали вони у поняття “Вітчизна”? Чи мріяли про подвиги, чи бажали слави, чи думали, що роблять крок у безсмертне? Важко сказати. Вони виконували обов’язок, виконували накази,
грудьми закривали рідну землю, боронили право на життя, на працю, на щастя своїх дітей і рідних, свого народу. Серця їхні, сповнені любові до Вітчизни, промовляли тоді палким словом Тичини: Ти, земле наша, рідная, святая! Ти, Батьківщино люба, золотая! Це знову напад? З ворогом двобій? Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій! А були солдати звичайними людьми, хотіли жити, любити, ростити дітей, сіяти ниву, зводити споруди. В одну мить куля обірвала все: і надії, і любов, і страждання, і радість, і сум. Скільки їх, відомих і невідомих, поховано у рідній землі і на чужині? Чи хотіли забуття? Не вірю! Вони продовжують жити в нас, у своїх нащадках. Юні, в літах, поважні, веселі, безтурботні – всі закликають: “Доживіть за нас, долюбіть, захистіть свій рід, а про нас – пам’ятайте…” Ми пам’ятаємо. Не гідний той Людиною зватися, хто забуде про Вас, хто осквернить Вашу могилу, хто невдячним словом озветься про Вас. Запевняю Вас: Горить людська неопалима пам’ять, Яку згасити неспроможний час. (Б. Демків “Обеліски над морем”)
