Значення творчості Пушкіна для сучасників тієї епохи

Вірші поетів, що сплітали свій – поетичний вінок до підніжжя пам’ятника, цікаві й тим, що відбивають відношення до пушкінської творчості, і тим, як описують самі торжества. У віршах чимало цікавих деталей на цей рахунок. А. Иваницкий, маловідомий поет, описував ранній ранок дня, коли в столиці, при шумі й хвилюванні юрб народу зібралися на ушановування Пушкіна

Вельможа й мандрівник убогий, И фін, і селянин у своєму сіряку, И гість-чужоземець, пришлец здалеку, Письменник, поет. Усе з вінками в руці Зійшлися на площу

На площі відбулося

врочисте відкриття пам’ятника в перші червневі дні 1880 року. Свято супроводжувалося врочистими засіданнями, на яких виступили багато видних письменників, суспільні діячі

Щоб зрозуміти причини бурхливої наснаги й суспільного підйому при відкритті пам’ятника й у три дні торжеств, потрібно згадати, у яких суспільно-політичних умовах ушановували поета

До кінця 70-х років соціальна обстановка загострилася. Уживала активні дії організація “Народна воля”, що виникла в 1879 році в Петербурзі й распространившая своєму впливі більш ніж на 50 міст Росії. Крім революційної агітації у всіх групах і верствах

населення члени організації прийняли тактику індивідуального терору, зробивши 8 замахів на царя Олександра ІІ. У лютому 1880 року один з перших робітників-революціонерів Степан Халтурин підготував вибух у Зимовому палаці. На цей царський уряд відповідало посиленням репресій. Разом з тим підтримувалися надії серед лібералів на розширення демократичних воль. По визначенню народовольців, самодержавство дотримувалося політики “вовчої пащі й лисого хвоста”. Після вибуху в Зимовому палаці уряд ужив деяких заходів до ослаблення цензурного гніта, що було сприйнято прихильниками реформ і супротивниками революційних методів боротьби як поступка самодержавства, переддень нових акцій до згладжування соціально-політичних протиріч

Відзвук надій на бажаний лібералам поступовий прогрес без революційних загострень пролунав лейтмотивом на пушкінському святі 1880 року. “Ушановування пам’яті Пушкіна в значній мірі придбало характер ліберальний. Заклик до примирення й об’єднанню на загальне добро культурних і політичних сил до відомого ступеня об’єднав діячів, настільки різних по своїх поглядах, як Тургенєв, Ив. Аксаков, Достоєвський і Ковзанок”.

Про атмосферу, у якій проходило перше ушановування великого поета, добре написав у своїх спогадах А. Ф. Коні, видний юрист, суспільний діяч, людина прогресивних переконань. (В 1878 році суд під головуванням А. Ф. Коні виніс виправдувальний вирок у справі В. Засулич.)

Називаючи відкриття пам’ятника подією незабутнім у російському житті останнього років дев’ятнадцятого століття, Коні підкреслює, що спогаду про ушановування поета офарблюються в особливо світлі тони. Тому, що після ряду ядушливих у моральному й політичному змісті років, з початку 1880 року “полегшало дихати, і суспільна думка й почуття почали приймати хоча й не цілком певні, але у всякому разі більше вільні форми. У затхлій атмосфері застою, де весь початок покриватися іржею відсталості, раптом пронеслися свіжі струмені чистого повітря – і все постепенно стало оживати. Блискучим прикладом такого пожвавлення було й Пушкінське свято в Москві”2. Коні згадує також, що учасники грандіозного свята не тільки особливо гаряче, за його словами, “любили Пушкіна”. Багато хто простоювали подовгу перед його пам’ятником, як би не в силах на нього надивитися. Це бронзове втілення “володаря дум” з’явилося джерелом загального захоплюючої наснаги. У думках про долю й творчість передчасно загиблого поета зливалися в ті дні скорбота й захват, гнів і гордість за генія російського народу

Учасники торжеств об’єдналися у вихвалянні Пушкіна, у виявленні йому любові й преклоніння. При цьому, однак, кожний трактував ліру поета і його вигляд у дусі, близькому тим партіям, до яких належав оратор. Хоча загальний примирливий характер свята позначився й у тім, що Пушкіна повідомляли взагалі вартим поза “партіями”, тобто поза яких-небудь ідейними позиціями. На це уповав, приміром, В. І. Межов, укладач бібліографічного покажчика всіх публікацій, пов’язаних з пушкінськими торжествами в Москві 1880 року. На його думку, поет “належить до числа тих деяких щасливих смертних, які коштують поза партіями. Одне ім’я його з’єднало людей різнорідних переконань і станів. Представники наших літературних партій з’їхалися в Москву із благою метою примирення.”‘. Правда, як зауважує сам автор покажчика, повною мірою мети цієї не вдалося досягти

Найбільш яскрав і полемічними виявилися виступи по питанню “Пушкін і сучасність”. Різні тлумачення цієї проблеми освітили у своїх мовленнях (получивших величезний суспільний резонанс) письменники І. С. Тургенєв і Ф. М. Достоєвський

Тургенєв, що виступив у дусі прогресивного крила лібералів, серед багатьох аспектів значення поета для сучасності кінця минулого століття, звернувся до джерел відродження інтересу до його імені й творчості після спаду уваги в 40-60-і роки. Він пояснив недавнє зниження престижу пушкінської творчості особливостями суспільного розвитку. У пору посилення боротьби за звільнення селян від кріпосного права вважалося дозволеним приносити в жертву те, що не мало до головної справи безпосереднього відношення. Випливало “стискати все життя в одне русло”. Тому ім’я Пушкіна на час було віддано забвенью. Відродження інтересу до поета Тургенєв розглядав як ознаку підйому суспільної свідомості, як свідчення тому, що колишні корінні завдання політичного й соціального характеру вже вирішені й поезія, головним представником якої є Пушкін, знову займе своє законне місце. У новій хвилі звертання до Пушкіна як предтече й учителеві Тургенєв убачав стан прийдешніх літературних і суспільних успіхів

Найбільше досягнення поета Достоєвський бачив у відкритті їм “типу нещасного блукача в рідній землі”. Такими були, на його погляд, Алеко, Євгеній Онєгін. Тип “нещасного блукача”, відбитий у герої “Циганів” і з’явився в “відчутно-реальному й зрозумілому виді” в Онєгіні,- характер зовсім росіянин. Таким натурам властиво шукати “світові ідеали” і “всесвітнє щастя”. Такі характери спостерігав Достоєвський і навколо себе. Але якщо в часи Пушкіна вони йшли в циганський табір, то в останній чверті століття “ударяються в соціалізм, якого ще не було при Алеко, ходять із новою вірою на іншу ниву й працюють на ній ревно, віруючи, як і Алеко, що досягнуть у своєму фантастичному делании цілей своїх і щастя не тільки для себе самого, але й всесвітнього”. Письменник, автор “Бідних людей”, “Принижен і ображених”, співпереживав трагізму героя-індивідуаліста, що ненавидів нелюдськість суспільства, але примушеного жити за його законами. Як дозволити цей конфлікт? Достоєвський давав відповідь, звертаючись до уроків Пушкіна, але витлумачував творчість поета в дусі своїх переконань. Виходило, за словами Достоєвського, що ще в “Циганах” Пушкін підказав дозвіл “проклятого питання”. От як у мовленні своєї письменник сформулювало нібито запропоноване поетом рішення: “Упокорся, гордий людина, і насамперед зломи свою гордість. Упокорся, дозвільна людина, і насамперед потрудися на рідній ниві. Не поза тобою правда, а в тобі самому; знайди себе в собі, підкори себе собі, опануй собою, і побачиш правду. Не в циганів і ніде світова гармонія, якщо ти перший сам її недостоин, злісний і гордий”.

У консервативному дусі своїх власних ідей, що не мали нічого загального із щирим кредо пушкінської творчості, Достоєвський проповідував відмову від протесту, смиренність і терпіння, апофеоз якого вихваляв у прикладі Тетяни

По відкликанню Г. І. Успенського, що чуло мовлення Достоєвського, письменник до всеєвропейському, вселюдському змістуу російського скитальчества й інших властивостей національного характеру ухитрилося додати безліч міркувань уже не вселюдського, а “всезаячої властивості”. Це привело автора мовлення про Пушкіна до проповіді “тупого, підневільного, грубого жертвопринесення”.

И все-таки не тільки цей “охоронний” зміст виступу великого письменника запам’ятався в суспільній пам’яті. Незгладимо урізалося у свідомість усіх, хто був присутній на святі, що саме Достоєвський жагучим, проникливим своїм мовленням зумів немов “привести Пушкіна в. зал і вустами його пояснити суспільству. дещо в теперішньому його (Пушкін.) положенні, у теперішній турботі, у теперішній тузі”.

Достоєвському в знак загального замилування його словом про поета був урочисто вручений великий лавровий вінок. Письменник відвіз його до підніжжя недавно відкритого пам’ятника. Це була данина найглибшого преклоніння Достоєвського перед Пушкіним, якого почитав він як найбільшого свого вчителя, кому “спорудив своїм мовленням ще один “нерукотворний” пам’ятник на сторінках історії російської культури,- данина захвату й подяки тому, хто въявь здійснив його Достоєвського мрії про здатності краси снасті мир, про велику об’єднуючу силу пушкінської гармонії”