Зміст вірша А. Фета “Зоря прощається із землею”
Панас Опанасович Фет – видатний росіянин лірик, що зумів у своїх віршах передати всю красу природи. Мені здається, у творчості А. Фета можна виділити два типи пейзажних віршів. У добутках “Ще травнева ніч”, “Вечір”, “Ліс”, “Степ увечері” він звертається безпосередньо до зображення природи, використовуючи при цьому безліч яскравих деталей, соковитих фарб. Але, на мій погляд, не такі вірші є сильною стороною його пейзажної лірики. Набагато більше значні ті, у яких домінують емоційні враження від природи, настрою, породжені
Вірш “Зоря прощається із землею…” належить до розряду подібних добутків. Воно написано в 1858 році, коли А. Фет залишив військову службу.
Уже в перших рядках дана основна антитеза, на якій побудоване весь вірш: вечірня заграва над землею й мрячні долини, що темніють
А в наступних віршах першої строфи антитеза одержує свій розвиток:
Дивлюся на ліс, покритий мглою,
И на вогні його вершин
Мотив Землі
З какою млістю…
Як тонко…
Я думаю, неточно було б затверджувати, що при-І роду у Фета “одушевлена”. Вірніше говорити про її натхненність. Вона живе своїм особливим життям, не кожний здатний проникнути в її таємницю, пізнати її великий зміст. Лише на вищому щаблі духовного підйому людина може бути до цього життя причетний.
Вірш закінчується рядками, повними глибокого змісту:
Начебто, чуючи життя подвійну,
И їй овіяні подвійно, –
И землю почувають рідну,
И в небо просяться оне.
Земля й небо в розумінні А. Фета не просто протистоять один одному. Виражаючи разнонаправленние сили, вони існують тільки у своєму двуединстве, більше того – у взаємозв’язку, у взаємопроникненні
Остання строфа вірша складається з окремого уособлення: дерева, “чуючи” подвійне життя, почувають землю, просяться в небо. А разом вони з’єднуються в єдиний образ живого, об’ємного миру природи. Однак, на мій погляд, образ цей можна сприймати й у його паралелізмі із внутрішнім миром людини. Стихія природи виявляється злитої із дрібними подробицями щиросердечного стану: любов’ю, бажаннями, прагненнями й відчуттями. Любов до рідної землі й постійне прагнення відірватися від її, спрага польоту – от що символізує цей образ
Як і в інших віршах А. Фета (наприклад, у моєму улюбленому “Сонці низає променями в схил…”), тут ми не знайдемо зв’язки з якими-небудь національними, місцевими або історичними особливості картини природи. Перед нами взагалі ліс і взагалі земля (хоча й имеющая визначенні “рідна”). І основним мотивом є прагнення ліричного героя передати свої враження від поміченого моменту переходу природи з одного стану вдругое.
У програмному вірші “Як бідна наша мова”, написаному за п’ять років до смерті, поет дав досить точне визначення свого творчого методу:
Лише в тебе, поет, крилатий слова звук
Вистачає на лету й закріплює раптом
И темне марення душі, і трав неясний захід;
Так, для безбережного покинувши вбогий діл,
Летить за хмари Юпітера орел,
Сніп блискавки несучи миттєвий у вірні лабетах
А. А. Фет сповна мав цю здатність помітити випадкове, миттєве й перевести його в “момент” вічності. Аналізований вірш – прекрасне тому підтвердження. Поезія не тільки прикрашає наше життя, воно виховує високі й прекрасні пориви душі, кличе до шляхетних здійснень
Про немає! Під димкою ревнивої покривала
Мені музу молодість іншу вказала…
Муза Фета те саме що пушкінська молода красуня, що надихає поета на створення прекрасних віршів. Панас Опанасович великий імпровізатор, йому подобається у віршах єдність форми й змісти, та гармонія, що так властива природі. Він бачить свою роль у тім, щоб запам’ятати й передати читачам найменші відтінки настрою, внутрішнього стану природи. Він бачить її внутрішнім поглядом, почуває її найменші нюанси: заходи й звуки, шерехи й тіні
Як перший золотавий промінь
Меж білих гір і сизих хмар
Сковзає уступами вершин
На тім’я веж і руїн
Поет для Фета – це не просто людина, здатний римувати слова й сладкозвучно співати про красу миру заради власної вигоди. Поет, подібно орлові, підноситься до хмар, обдивляючись звідти землю. Тільки піднявшись над повсякденністю, затверджує Фет, можна відчути щиру волю, без якої неможливо творити сьогоденню поетові
Прийшла й сіла. Щасливий і тривожний,
Ласкательний твій повторюю вірш;
И якщо дарунок мій перед тобою незначний,
Те ревнощами не нижче я інших
Дбайливо зберігаючи твою волю.
Непосвячених я до тебе не кликав,
И рабському їхньому буйству я на догоду
Твоїх мовлень не опоганювався
Панас Опанасович – тонкий лірик, сміливий до зухвалості у своїх поетичних поривах і осяяннях, поет, що радісно оспівує красу природи й людських почуттів, красу миру
Чарівні сни плекаючи наяву,
Своєї божественною владою
Я к насолоді високому заклику
И к людському щастю
Шанувальник Пушкіна й Тютчева, Фет ніколи нікому не наслідував. Він знайшов свій неповторний стиль, що не відразу був визнаний сучасниками, але поет ніколи не йшов на приводу юрби, на догоду їй не відступався від своїх ідеалів, істин… Тому, імовірно, він так любимо нащадками
Запеклому й черствому душею
Нехай ця радість незнайома.
Навіщо ж ліру б’єш дитячою рукою,
Що не труба вона погрому?
До чого противитися природі й долі?
На землю зносять ці звуки
Не бурю жагучу, не виклики до боротьби,
А зцілення від борошна
Фета обвинувачували в порушенні канонів віршування, навіть у недотриманні правил граматики, але це був його стиль, що згодом завоював право на існування. Ми уявити собі не можемо російської літератури без його “Я прийшов до тебе із привітом” або “Шепіт, боязке диханье…”, а колись ці вірші викликали гарячу полеміку між прихильниками й супротивниками поета. Але от кого не було серед читачів Фета, так це байдужих.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)