Жуковський Василь Андрійович (1783-1852)
Жуковський Зіграв дуже важливу роль в історії російської літератури. Він був першим російським романтиком, що підготував своєю творчістю грунт для подальшого якісно нового етапу літературного розвитку. Читачі відразу ж прийняли нове поетичне слово, що ніс із собою Жуковський. Їх захоплювали внутрішня правдивість його віршів, їх глибоко особистий характер. Для поета романтичний умонастрій не було маскою, позою або модою: така була його натура, такі були самі щирі його переконання. Не випадково про свою ранню творчість він сказав:
“для
И дійсно, не можна було відокремити життя поета-романтика від його поезії: він жив, як писав, Писав, як жив. Волинский, міркуючи про поезію Жуковського, прямо відзначав життєву основу романтичної творчості: “Романтизм – Приналежність не одного тільки мистецтва, не однієї тільки Поезії: його джерело в тім, у чому джерело й мистецтва, і поезії, і життя… У найтіснішому й существеннейшем своєму значенні романтизм є не що інше, як внутрішній мир душі людини, таємне життя його серця”.
З поезією Жуковського зв’язане
И іншої ранньої елегії “Вечір” (1806) утримується авторська характеристика основної спрямованості його творчості:
Мни долю жулил брести невідомим шляхом, Вити Другом мирних сіл, любити вроди Природи, під сутінком дубровной тиші схиливши па коштовні води, Творця, друзів, любов і щастя оспівуватися
Елегія покликана була розкрити переживання й настрої поета, його міркування про минулу юність, неминучі втрати, зміст життя
Уже в ранніх віршах Жуковського розкривалися багаті можливості російської поетичної мови, його мелодійність И науковість. Він показав принципову можливість використання н словесного живопису відтінків і півтонів, що допомагають розкрити глибину внутрішнього миру людини, самі тонкі щиросердечні переживання
Характерна для романтиків тема любові також дана в елегійних тонах уболівай, суму. Уперше в російської поезії так тонко й психологічно правдиво було розказано про страждання людини, здатного до піднесеної любові й у той же час осознающего трагічну нерозділеність його почуття. Якщо в Батюшкова, представника так званої “легкої поезії”, любов підкреслено земна, то в Жуковського вона, навпроти, “неземна”, небесна, ідеальна. Анакреонтические мотиви були для нього зовсім далекі, вони ніяк не відповідали психологічному складу й духу поезії Жуковського
В елегіях Жуковського постійно підкреслюється – незадоволеність дійсністю, виражається прагнення в якийсь інший чудесний і таємничий мир, що начебто б існує десь там, поза земною реальністю (“Минулих днів очарованье…”, 1818; “Невимовне”, 1819, і ін.).
Особливе місце у творчості Жуковського займають балади. Цей жанр був популярний у поезії XIX в. Зміст балад було звичайно драматичним, у них розповідалося про нещасну любов, кревної помсти, використалися легенди або історичні перекази. Часто все це було овіяно похмурим, фантастичним колоритом. Перша ж Балада Жуковського “Людмила” (1808), що була переробкою добутку німецького поета Г. А. Бюргера, мала величезний успіх. Читачі вперше стикнулися з таємничим миром, страшним, але разом з тим й захопливу уяву. Тут пролунали мотиви, що стали звичайними для більшості балад поета: нічний морок, примари, цвинтар, мерці й т. д,
В “Людмилі”, як і в інших баладах Жуковського, чітко виражена ідея трагічної приреченості людини, неспроможного в боротьбі з долею. “Смертних ремство безрозсудне” – ці слова передавали основну думку його першої балади. Все це відповідало трагічному світовідчуванню самого поета, що, уважаючи боротьбу неможливої, ішов від реального життя в область внутрішніх переживань, ідеальний мир фантастичних образів. Але саме по собі неприйняття дійсності було характерною рисою романтизму Жуковського, що визначила пафос його поезії
Успіх “Людмили” надихнув поета на подальшу розробку жанру балади. Найвідомішим його добутком у цьому жанрі виявилася “Світлана” (1812). У ній був посилений національний колорит, значно більше місця в порівнянні з “Людмилою” займають картини російської природи, народні обряди, риси російського побуту
Великої майстерності досягає Жуковський у створенні психологічного портрета своєї героїні. Світлана в поета – мила й скромна дівчина, саме ім’я її світле; вона тужить, не одержуючи звісток від нареченого, завмирає від страху під час гадання, неї охоплює жах у сні… Мотив сну в баладі дуже важливий, від нього йде пряма лінія до сну Тетяни в “Євгенії Онєгіні”. На відміну від “Людмили” фантастичний колорит в “Світлані” явно ослаблений. Все тривожне, похмуре, кошмарне виявляється тільки сном. Якщо Людмила “життя кляло” і “творця на суд кликала”, то Світлана не нарікає на долю, не нарікає.
Прагнення створити поезію серця, проникнути в таємничі глибини людської душі породжувало особливе відношення Жуковського до поетичного слова. Не чітке, предметне значення слова цікавило його, а можливість виразити з його допомогою найтонші відтінки людських почуттів. Значення слова стає хитким, багатозначним, воно впливає на читача своєю музикальністю, допомагаючи створити певний емоційний настрій. Жуковський збагатив літературну мову, розширив уявлення про поетичні можливості слова, надавав йому гнучкість, співучість – те, що Пушкін назвав “чарівною насолодою” віршів автора “Світлани”.
Бєлінський Був переконаний, що “без Жуковського ми не мали б Пушкіна”. Ці справедливі судження пояснюють значення чудового поета не тільки для своєї сучасності, але й для наступного розвитку російської літератури, включаючи й Пушкіна, і Лермонтова, і Тютчева, і Некрасова, і Блоку
(1 votes, average: 5.00 out of 5)