Сучасний читач знає Григора Тютюнника як чудового новеліста і повістяра Сьогодні українська художня проза не буде повною без його хоч і кількісно невеликої, але справді вагомої літературної спадщини.
Григір Тютюнник починав своє трудове життя з ремісничого училища, звідки одних доля посилала на зоряні траси, а других покликало небо мистецької Творчості.
Письменник у своїх творах віддавав перевагу відданим скромним будівничим життя, людям праці, бо він теж був одним з них. Рано дізнався ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось
завданої кривди, але так само рано відкрив для себе і ціну товариської дружби, цілющого людського тепла, якого не замінити нічим. Образ людини-трудівника, вірною товариша у творах Тютюнника – один з найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо в образі молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання, скромного звитяжця, який, щоб не порушувати друзям весілля, сам береться розвантажувати вагон з дошками і, не ждучи хвали чи відзнаки, більше з почуття совісті й честі звершує те, що, здавалося, було не під силу одній людині.
Визначальним для оцінки людини для митця була не зовнішня ефектність
поведінки, не вміння красиво говорити, а діло людини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свого суспільного обов’язку. Цей загалом лагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник часто ставав нещадним він зневажливо відгукувався про тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу, потоптавши і власну совість, і мудрість народного національного звичаю, пристосувався жиги егоїстичним життям хапуги, рвача й нахлібника. Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючи достойних, водночас має також розвінчувати негідних.
Твори Григора Тютюнника приваблюють читача правдивістю зображуваних людських характерів, художньою майстерністю у відтворенні їхніх вчинків. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю, бездоганною достовірністю.
Живописець правди – так можна визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю.
Він увесь із життя. Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам був таким. Внутрішня мужність його, здавалося, не має меж, та, напевно, тільки йому самому було відомо, як легко його ранити, якою незахищеною перед болем буває його душа
А ще він любив слово, любив його, як голос рідної землі, як те, що заповідано тобі від глибини віків, адже кожна Мова – це джерело духовності, це той запас генетичної сили й краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим.
