: Життя знедолених, пригнічених і ображених на сторінках роману Достоєвського “Злочин і кара”
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і кара” – це твір, присвячений історії того, як довго й важко йшла до розуміння істини через страждання й помилки бентежна людська душа. Для Достоєвського, людини глибоко релігійної, зміст людського життя полягав у розумінні християнських ідеалів любові до ближнього. Розглядаючи з цього погляду злочин Раскольникова, він виділяє в ньому передусім факт порушення моральних законів, а не юридичних. За християнськими поняттями, Родіон Раскольников – грішна людина. Мається на увазі не гріх убивства, а
На сторінках роману автор докладно досліджує теорію Родіона Раскольникова, що завела його в глухий кут. Взаємозв’язок між метою і засобами, що можуть бути застосовані для досягнення цієї мети, досліджувався давно. Єзуїти придумали для себе гасло: “Мета виправдовує засоби”. Цей вислів є квінтесенцією теорії Раскольникова. Не маючи необхідних матеріальних можливостей, він вирішує вбити стару Олену Іванівну, пограбувати її й одержати засоби для досягнення їх цілей. Однак
Раскольников збагнув хибність власної теорії і відродився через страждання. Неминучість страждання на шляху розуміння сенсу життя, пошуки щастя – наріжний камінь філософії Достоєвського. її провідником у романі “Злочин і кара” є Соня Мармеладова, усе життя якої – суцільна самопожертва. Силою свого кохання, здатністю витерпіти будь-які муки вона допомагає Раскольникову перемогти самого себе й духовно воскреснути.
У романі “Злочин і кара” Ф. М. Достоєвський зображує страшну картину життя людей Росії середини XIX століття. У цей час багато хто почував себе розчарованим, загнаним та здавленим власним безсиллям і безправ’ям. Автор створює книгу про збіднілих дворян. Зміст твору був продиктований самою дійсністю. Події, описані в романі, відбуваються в Петербурзі. Це місто “вуличних дівчат”, “трактирних завсідників”, які шукають у вині хвилинне забуття від нудьги. У Петербурзі панує атмосфера безвиході. У романі багато вуличних сцен. Ось жінка з жовтим обличчям і запалими очима кидається у воду каналу. Або ще такий епізод. Отримавши від Олени Іванівни гроші, Раскольников прямує до пивної, яка міститься в якомусь підвалі. Там гидка їжа і страшенна задуха. Простій людині в Петербурзі немає місця, тому вона занурюється у “сморід розпивочних”. Залишаючи гомінливі вулиці, автор веде нас до будинків, де живуть його герої. На мить відкриваються двері в чуже життя, сповнене відчаю.
Страшно жити в “труні”, яку арендує Раскольников, у “потворному сараї” Соні і в “прохолодному кутку”, де мешкає Мармеладов, і в окремому номері, “задушливому і тісному”, в якому проводить свою останню ніч перед самогубством Свидригайлов. Доля “маленьких” людей, які мешкають у таких квартирах – з вічними злиднями – страшна. Письменник розповідає про Мармеладова. Йому нікуди йти. Залишається одне – загинути. І Мармеладов гине. Але у своїй смерті, у стражданнях своїх близьких винен і сам Мармеладов. Він усвідомлює свою провину: “А хіба серце у мене не болить за те, що я плазую в тузі?” Чи можна жаліти людину, яка вкрала останню копійку у своїх голодних дітей? Однак Мармеладову неможливо не співчувати, тому що він страждає. Він уміє любити і жертвувати, він залишився людиною.
У романі зображено багато “маленьких” людей, придушених біднотою. Вони жертвують собою заради добробуту близьких. Світ, у якому живуть герої Достоєвського, – світ “принижених і ображених”, “тих, хто загинув, і тих, хто буде гинути”. Вони усвідомлюють, що перебувають у безвихідному становищі. Достоєвський переконує, що, залишаючись у цьому суспільстві, приймаючи його закони, неможливо знайти вихід.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)