Наївне дівчисько
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром – підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її тонкий стан.
Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок мати давала їй інструкції й годувала повчаннями.
– Тато насилу підшукав тобі місце, – наставляла мати. – Тримайся його. Робота чиста, і люди там гарні.
І ось вона вже доповідає підтоптаному чолов’язі з темними очима й галявиною серед чорної чуприни:
-Я прийшла на роботу. Мене
-Ага, дуже приємно, – відповідає той і міряє її лінивим поглядом. – Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів – товариш Крекотень, а для вас – Микола Панасович.
Він не дуже доречно запитує:
-Де вчилися друкувати?
-У мами. Вона друкарка.
-Сідайте за машинку.
Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює:
-Добре. Молодець. А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак, – і простує до свого кабінету.
-Миколо Панасовичу, газети підшиті.
-От і добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
-Якщо
-А що мені робити? – вихоплюється в неї.
-Не спіши поперед батька в пекло, – несподівано переходить на “ти”. – Будеш потрібна – скажу.
Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у Село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
– Надрукуй список заочників. Зніми копію з цього листа. Два примірники.
Минає день. Закінчується тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.
– Коли вже я почну щось робити? – питає вона одного разу.
– Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.
– А хіба в мене так і не буде справжнього діла?
– Справжнього діла? – Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо й докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він – син свого часу. Колись якось висунувся, його помітили й посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури й убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе кезамінимим. Порожнечу справді нелегко чимось замінити.
– Знаєте, Миколо Панасовичу, – несподівано для самої себе каже Оксана, – завтра я не прийду на роботу…
Вона не чує, що він бубонить їй услід. Дівчина вже біжить східцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге й ніжне, відвойоване в байдужості.
412 слів За В. Симоненком
(1 votes, average: 5.00 out of 5)