Наївне дівчисько

Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром – підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її тонкий стан.

Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок мати давала їй інструкції й годувала повчаннями.

– Тато насилу підшукав тобі місце, – наставляла мати. – Тримайся його. Робота чиста, і люди там гарні.

І ось вона вже доповідає підтоптаному чолов’язі з темними очима й галявиною серед чорної чуприни:

-Я прийшла на роботу. Мене

звуть Оксана Оришечко.

-Ага, дуже приємно, – відповідає той і міряє її лінивим поглядом. – Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів – товариш Крекотень, а для вас – Микола Панасович.

Він не дуже доречно запитує:

-Де вчилися друкувати?

-У мами. Вона друкарка.

-Сідайте за машинку.

Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює:

-Добре. Молодець. А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак, – і простує до свого кабінету.

-Миколо Панасовичу, газети підшиті.

-От і добре.

Якусь хвилину чути лише його важке дихання.

-Якщо

будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. – Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.

-А що мені робити? – вихоплюється в неї.

-Не спіши поперед батька в пекло, – несподівано переходить на “ти”. – Будеш потрібна – скажу.

Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у Село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:

– Надрукуй список заочників. Зніми копію з цього листа. Два примірники.

Минає день. Закінчується тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.

– Коли вже я почну щось робити? – питає вона одного разу.

– Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.

– А хіба в мене так і не буде справжнього діла?

– Справжнього діла? – Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.

Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо й докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він – син свого часу. Колись якось висунувся, його помітили й посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури й убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе кезамінимим. Порожнечу справді нелегко чимось замінити.

– Знаєте, Миколо Панасовичу, – несподівано для самої себе каже Оксана, – завтра я не прийду на роботу…

Вона не чує, що він бубонить їй услід. Дівчина вже біжить східцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге й ніжне, відвойоване в байдужості.

412 слів За В. Симоненком


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Наївне дівчисько

Categories: Нові твори

Links