Життя людини саме коштовне, що дано йому Богом
Різні люди живуть на Землі. Злі й добрі, жорстокі й м’якосерді, непримиренні й всепрощаючі. У кожного – своя мораль, свої життєві принципи, свої закони, але ці закони найчастіше підпорядковані законам суспільства, у якому ми живемо. І, у свою чергу, існують закони загальнолюдські, ті, які ми називаємо “десятьома заповідями”. І головна із цих заповідей, на мій погляд, – не убий!
Життя людини… Це саме коштовне, що дано йому Богом. Чому самогубство в християнстві споконвіків уважалося великим гріхом? Тому що життя дароване людині
Теорія його була заснована
Ніколи Розкольників не стане другим Наполеоном, “великим миру цього”. Для цього мало одного бажання. Для цього потрібна твердість духу, безмежна внутрішня сила, упевненість у собі, безжалісність. Навряд чи Наполеон коли-або метався в напівбожевільному стані й вопрошал себе: ” чиЗможу я? Чи зумію? Воша я або людина?” Наполеон був сильною, твердою людиною. Розкольників же – слабкий. І він усвідомлює це й починає нехтувати себе ще більше. І тільки Соня Мармеладова розуміє, як він нещасний. “Ні, немає тебе несчастней нікого тепер у цілому світлі”. Соня – незвичайна людина. Чуйна, добра, покірна, думаюча завжди тільки об інших і считающая кожну людину Божим созданьем. Розкольників намагається виправдатися перед нею: “Я адже тільки воша вбив, Соня, бридку, злобливу…” – “Це людина-те воша?” – дивується Соня. Але вона не обвинувачує Раскольникова, мені здається, вона взагалі не здатна нікого обвинуватити, вона жалує його. Вона жодного разу не дорікнула його в убивстві – але ж він убив єдину її подругу Лизавету. Соня лише жалує його. Розкольників гідний жалості. Всі його негативні емоції стосовно людей – презирство, ненависть, байдужість – все це, немов бумеранг, вертається до нього самому. Він уже не людей нехтує й ненавидить, а самого себе. Він уже не навколишніх, а себе вважає повною незначністю. А це, по-моєму, найстрашніше для людини…
Соня рятує його. Вона його любить, безмежно, віддано любить. “Я куди завгодно за тобою піду”, – говорить вона й виконує свою обіцянку. Якби вона не поїхала за ним на каторгу, якби не була так наполеглива – наполеглива тихо, скромно, по-своєму, він не зрозумів би, що теж любить її.
Розкольників сумнівався: чи потрібна вона йому, часом не розмовляв з нею, мучив неї… Але Соня знала, що любить його, і підсвідомо почувала, що він її теж любить. Вона готова була завжди перебувати поруч із ним: у горі й у радості, у хворобі й здоров’ї, у бідності й багатстві. І зрештою він зрозумів, що не може без її жити, що вони – одне ціле… “Їх воскресила любов: серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого”. Соня врятувала Раскольникова, але він і сам ішов назустріч своєму порятунку, він був покараний і врятований своєю невтраченою людяністю, жалем, любов’ю. Розкольників давав Соні свої сили, наповнював душу мужністю. “Але отут уже починається нова Історія, історія поступового відновлення людини, історія поступового переродження його, поступового переходу з одного миру в іншій, знайомства з новою, досі зовсім неведомою дійсністю. Це могло б скласти тему нового оповідання – але теперішнє оповідання наш кінчене”.
Жалуючи свого нещасного й безвладного батька, Соня віддасть йому на випивку “тридцять копійок… останні, усе, що було”. Співчуття змушує Раскольникова допомогти п’януватому Мармеладову добратися від распивочной до будинку. Жалує Мармеладова й Катерина Іванівна, хоча вона й проклинає, і навіть б’є його. Поводження Катерини Іванівни в день смерті Мармеладова показує, що любов до ближнього глибоко закладена в людській душі, що вона природна для людини, навіть якщо він цього не усвідомить. “І слава богові, що помирає! Збитку менше!” – викликує Катерина Іванівна в постелі вмираючого чоловіка, але в той же час вона метушиться біля хворого, дасть йому пити, оправляє подушки
Узи любові й жалю зв’язують Катерину Іванівну й Соню. Соня не засуджує мачуху, що колись штовхнула пасербицю на панель. Навпроти, дівчина захищає Катерину Іванівну перед Раскольниковим, “хвилюючись і страждаючи й ламаючи руки”. А небагато пізніше, коли Лужин привселюдно обвинувачує Соню в крадіжці грошей, Розкольників бачить, з якою жорстокістю кидається Катерина Іванівна па захист Соні
З образом Мармеладова зв’язана гуманістична тема “маленької людини”. Усяка людина, незалежно від свого соціального стану й особистих якостей, гідний любові й уваги – ця думка проходить через багато добутків російської класичної літератури. У Достоєвського тема “маленької людини” розкривається в співвіднесенні із християнським розумінням любові до ближнього. Мармеладов не тільки бідний і вбогий, по й винний у страшному гріху – у стражданнях сім’ї, у ганьбі дочки. Наполягаючи на праві Мармеладова на жаль, письменник жадає від суспільства вищого ступеня прояву гуманізму -“милості до занепалих”.
Порфирій Петрович по-своєму також проявляє “милість до занепалих”, указуючи філософові-мученикові Раскольникову єдино можливий шлях самоствердження (“Станьте сонцем, вас і побачать”). Не позбавлений здатності до жалю навіть Свидригайлов. Незадовго до своєї смерті ця порочна людина піднімається на якусь моральну висоту, виявляючи свої добрі задатки. Він щадить Дуню, забезпечує нормальні умови життя сиротам Мармеладових. Автор знову й знову доводить: любов і милосердя рятівні для людини, здатність до любові становить основу особистості, без її особистість гине
Завдяки спілкуванню із Сонею, нікого не обвинувачує у своїй життєвій трагедії й що продовжує любити людей, Раскольникову відкривається непорушна істина: жаль могущественнее інтелекту, важливіше соціального протесту. Із цього моменту починається моральне пробудження героя, відправна крапка шляхи до “нового життя”.
Роман Достоєвського “Злочин і покарання”, з його гуманістичним пафосом і проповіддю всепрощаючої любові, повернув у російську літературу християнську домінанту, затвердив па новому історичному етапі традиційні для російської культури етичні цінності
(1 votes, average: 5.00 out of 5)