Життя й творчість Ф. И. Тютчева
1. Коротка біографічна довідка. 2. Філософський світогляд поета. 3. Любов і природа в поезії Тютчева. Ф. І. Тютчев народився в 1803 році в родовитій дворянській сім’ї. Хлопчик одержав гарне утворення.
Інтерес до поезії в Тютчева виявився досить рано – уже в 12 років він успішно перекладав давньоримського поета Горация. Першим опублікованим твором Тютчева стало вільне перекладання “Послань Горация до Мецената”. Після закінчення Петербурзького університету Тютчев надійшов на дипломатичну службу. Як чиновник російської дипломатичної
Кар’єрний ріст Тютчева, що одержало посаду дипломатичного посланника й звання камергера, припинився з вини самого поета, що у період бурхливого захоплення баронесою е. Дернгейм, що стала його другою дружиною, він на якийсь час самовільно відставив службу, так ще втратив довірені йому документи. Одержавши відставку, Тютчев якийсь час ще жив за кордоном, але через
Любов до цих жінок знайшла відбиття у творчості поета. Тютчев помер в 1873 році, після того, як втратив декількох близьких людей: брата, старшого сина й одну зі своїх дочок. Що ж такого привніс у поезію ця людина, що його Вірші обезсмертили його ім’я? Літературознавці прийшли до висновку, що Тютчев увів мотиви й образи, які до нього практично не використовувалися в поезії XIX століття. У першу чергу це всесвітнє, космічне охоплення світосприймання поета: Небесний звід, що горить славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини, – И ми пливемо, пилающею безоднею З усіх боків оточені Подібний масштаб згодом буде нерідко знаходити висвітлення у творчості поетів XX століття. Але Тютчев жив в XIX, таким чином, у чомусь він передбачив розвиток поетичних тенденцій, заклав основи нової традиції.
Цікаво відзначити, що для Тютчева такі філософські катеГореї, як нескінченність і вічність, є близькими й відчутними реаліями, а не абстрактними поняттями. Людський страх перед ними виникає від неможливості раціоналістично осягти їхня сутність: Але мерхне день – настала ніч; Прийшла – і, з миру фатального Тканину благодатну покриву Зірвавши, відкидає ладь… І безодня нам оголена Зі своїми страхами й мглами, И немає перешкод меж їй і нами – От отчого нам ніч страшна! Однак Тютчев звичайно ж є спадкоємцем поетичної традиції, що зложилася до нього. Наприклад, вірша “Цицерон”, “Silentium!
” написані в ораторско-дидактичному стилі, що широко застосовувався в XVIII столітті. Потрібно відзначити, що в цих двох віршах розкриваються деякі важливі елементи філософського світосприймання поета. У вірші “Цицерон” Тютчев звертається до образа давньоримського оратора, щоб підкреслити наступність історичних епох і провести ідею, що найцікавішими є переломні моменти історії: Щасливий, хто відвідав цей мир У його мінути фатальні! Його призвали всеблагі Як співрозмовника на бенкет. Він їхніх високих видовищ глядач, Він у їхню раду допущений був – И заживо, як небожитель, Із чаші їх бессмертье пив!
Свідок великих історичних подій розцінюється Тютчевим як співрозмовник богів. Лише вони можуть зрозуміти глибокі переживання творчої душі. Що стосується людей, то передати їм свої думки й почуття вкрай складно, більше того, нерідко цього не слід робити, про що поет пише у вірші “Silentium!
“: Як серцю висловити себе? Іншому як зрозуміти тебе? Чи зрозуміє він, чим ти живеш? Думка виречена є неправда.
Підриваючи, обуриш ключі, – Харчуйся ними – і мовчи. Використання міфологічних образів у поезії Тютчева також засновано на традиції, що вже існувала в російській літературі. Вигадливий мир міфу дозволяє поетові абстрагуватися від повсякденності, відчути причетність із якимись таємничими силами: Ти скажеш: вітряна Геба, Годуючи Зевесова орла, Громокипящий кубок з неба Сміючись, на землю пролила. Потрібно звернути увагу на композицію віршів Тютчева.
Нерідко вони складаються із двох взаємозалежних частин: в одній з них поет дає щось а, начебто замальовки, показує той або інший образ, а інша частина присвячена аналізу й осмисленню цього образа. Для поетичного миру Тютчева характерна яскраво виражена двуполюсность, що є відбиттям його філософських поглядів: день і ніч, віра й безвір’я, гармонія й хаос… Цей список можна було б продовжувати довго.
Найбільш виразне протиставлення двох почав, двох стихій у любовній ліриці Тютчева. Любов у віршах Тютчева з’являється те як “двобій фатальний” двох люблячих серць, те як змішання, здавалося б, несумісних понять: Про ти, остання любов! Ти й блаженство, і безнадійність. Природа в лірику Тютчева нерозривно пов’язана із внутрішнім життям ліричного героя. Відзначимо, що Тютчев нерідко показує нам не просто картини природи, але перехідні моменти – сутінки, коли ще не зовсім згасло світло й не наступила повна темрява, осінній день, що ще жваво передає зачарування минулого літа, першу весняну грозу…
Як і в історії, так і в природі, поетові найбільше цікаві саме ці “граничні”, переломні етапи: Тіні сизі змішали, Колір поблекнул, звук заснув – Життя, движенье розв’язалися В сутінок хиткий, у дальний гул… Тема “змішання”, взаємопроникнення, нерідко звучить і в тих рядках, які присвячені сприйняттю природи людиною: Година туги невимовної!.. Усе в мені і я у всім!.. …Почуття імлою самозабвенья Переповни через край!..
Дай вкусить уничтоженья, З миром дрімаючої змішай! Для сприйняття природи Тютчевим, як і для всієї лірики поета, характерна полярність, подвійність. Природа може з’являтися в одному із двох облич – божественної гармонії: Є у світлості осінніх вечорів Зворушлива, таємнича принадність!..
Або стихійного хаосу: Про що ти виєш, ветр нічний? Про що так ремствуєш безумно?.. Природа для Тютчева – це величезна жива істота, наділена розумом, з яким людина цілком може знайти загальну мову: Не те, що мнете ви, природа: Не зліпок, не бездушний лик – У ній є душу, у ній є воля, У ній є любов, у ній є мову…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)