Жанрова своєрідність оповідання Станційний доглядач Пушкіна А. С

Характерною рисою творчості Пушкіна є глибока змістовність. Приклад тому – оповідання “Станційний доглядач” із циклу “Повести покійного Івана Петровича Белкина” (1830), у якому можна знайти цікавий життєвий випадок, любовну історію, психологічну драму, соціальний тип “маленької людини”, філософське осмислення людських учинків і т. д. Залежно від того, на яку сторону змісту звертає увагу дослідник, визначається жанрова своєрідність “Станційного доглядача”: баєчка-анекдот (Б. ейхенбаум), пародія (В. Виноградов), соціальне

оповідання, філософська притча (Е. Верещагін, В. Костомаров). Баєчка – це коротке цікаве оповідання, а в “Станційному доглядачі” зображується саме така історія. Дуня Вирина втекла з гусаром Мінським; батько страждав за свою дочку й навіть спився з горя, припускаючи звичайний хід подій (дівчина набридла панові й виявилася на вулиці разом з “голотою шинкарської”), а насправді Дуня вийшла заміж за Мінського, її доля стала щасливим виключенням із загального правила.

Пародія – комічне наслідування літературному твору, що висміює заштамповані сюжетні ходи або художні прийоми, а “Станційний

доглядач” Пушкіна, як переконливо довів В. Н. Турбін (“Пушкін. Гоголь. Лєрмонтов” М. , 1978, с. 69 – 79), – це іронічно перероблені повість В. І. Карлгофа “Станційний доглядач” (1826) і епізод з роману Ф. В. Булгарина “Іван Вижигин” (1830). Булгарин зобразив станційного доглядача – чиновника чотирнадцятого класу й відмінного шахрая, що вимагає в проїжджаючі хабарі за коней, а вони запекло лаються з ним, але платять необхідну винагороду. Головний герой повести Карлгофа – станційний доглядач – щасливий своєю спокійною посадою й життям на лоні сільської природи, тому що любить риболовлю й полювання.

Колись він біг з Петербурга, викравши дочку купця, свою нинішню дружину. У Карлгофа задоволений життям доглядач живописует свою історію оповідачеві: останній затримався на станції через хворобу. Від нема чого робити хворий розглядає світлицю й бачить дорогі рушниці, гірку з посудом і ціла шафа книг на російській і німецькій мовах, а на стінах гарні німецькі гравюри з видами Саксонії (станційний доглядач був німець).

Пушкін зберіг сюжетні ходи Булгарина й Карлгофа, але наповнив їх, як відомо, зовсім іншим змістом. Станційний доглядач із “Повістей Белкина” став російською людиною, нещасним мучеником чотирнадцятого класу. Від нього з лихим гусарським ротмістром тікає єдина й гаряче улюблена дочка. Вона зовсім забуває про батька й п’ять-шість років не дає про себе знати.

Нарешті Дуня приїжджає на станцію багатою баринею з дітьми (легковажний гусар, всупереч літературному штампу, виявився чималою людиною й женився на ній), але радісної зустрічі родичів не вийшло: дочки залишається тільки відвідати могилу батька й замовити місцевому священикові “вічне поминання” по батьку. У такий спосіб Пушкін спростовує й самовдоволеного, благополучного доглядача – героя Карлгофа, і хитрого доглядача-шахрая – героя Булгарина й створює “сумну повість про сумну долю” станційного доглядача Самсона Вирина. В оповіданні виражається серйозний соціальний зміст.

В історії російської літератури “Станційний доглядач” уважається першим добутком, у якому представлений образ “маленької людини”, тобто тип героя з певними “признаковими” рисами: бедний чиновник, що коштує на нижчому щаблі соціальних сходів, непомітний, що не вміє адекватно відповідати на глузування й образи, що покірно зносить удари долі й образи від начальника й будь-якого “рішучого” людини, якому прийде в голову скривдити його. При цьому “маленька людина” зображується письменником так, що викликає в читачів жаль і повага до скромного героя. Своєму оповіданню Пушкін подало епіграф з вірша П. А. В’яземського: Колезький реєстратор, Поштової станції диктатор. А далі автор описує життя “дорожнього диктатора”, що терпить приниження, лайку, навіть побої від проїжджаючих панів, отже, епіграф здобуває іронічне звучання. Характеристика доглядача, дана на початку оповідання, співчутлива й полемічна: “Ці настільки оклеветанние доглядачі взагалі люди суть мирні, від природи послужливі, схильні до гуртожитку, скромні в домаганнях на почесті й не занадто грошолюбні”.

У зв’язку з останньою якістю, відзначеною оповідачем, можна згадати булгаринского хабарник^-хабарника-доглядача-хабарника. Характер Самсона Вирина як “маленької людини” виявився в зіткненні з гусарськими ротмістрами Мінським. Батько приходить до “підступного спокусника” рятувати дочка, той не довго пояснюється з бідним старим, дає йому гроші й виставляє на вулицю, а своєму лакеєві наказує більше не пускати доглядача в будинок. Коли ж Вирин хитрістю проникнув у квартиру Дуни, ротмістр уже не став церемонитися: він “сильною рукою, схопивши старого за комір, виштовхнув його на сходи”.

Чому ж з доглядачем можна надходити так безцеремонно? Відповідь проста: Вирин – людина нечиновний, небагатий, серйозно помститися за образу він не може, а почуття його, примітивні й неглибокі з погляду дворянина Мінського, не заслуговують якого б те не було уваги. І дійсно, щораз, як нещасного батька виганяє Мінський або його слуга, доглядач покірно йде, тому що не має ні характеру, ні засобів боротися собидчиком. Коли приятель Вирина, довідавшись всю історію з Дуней, порадив скаржитися, “доглядач подумав, махнув рукою й зважився відступитися”. Імовірно, не вірив в успіх своєї боротьби з Мінським.

Так в оповіданні виражається ідея про несправедливий пристрій суспільства, у якому людини, подібного Вирину, можна безкарно ображати. А йому залишається тільки страждати й умерти від туги й самітності. “Станційного доглядача” називають іноді філософською притчею про блудну дочку. Притча – це морально-повчальний жанр, у якому типізуються життєві ситуації (тобто виявляється подібність між ними) і використовується прийом алеГореї (тобто іносказання). Видимо, не випадково оповідача двічі згадує про картинки, що прикрашають кімнату для гостей у будиночку доглядача Ці картинки – ілюстрації біблійної притчі про блудного сина (Євангеліє від Луки 15: 11-32), хоча всі учасники повчальної історії зображені в німецьких костюмах XІX століття й кожна картинка постачена “пристойними німецькими віршами”.

Життєва історія Самсона Вирина схожа на загальновідому притчу й одночасно не схожа. Дуня, як і біблійний блудний син, утекла від батька шукати щастя й знайшла його, на відміну від блудного сина, що на чужині “розтратив весь свій маєток”. Раскаявшийся блудний син повернувся до батька вчасно й встиг попросити в батька прощення, а Дуня знайшла після повернення тільки самотню могилу – “купу піску, у яку уритий був чорний хрест із мідним образом”. Вона повернулася занадто пізно, і її запізніле каяття нічого вже не виправить.

А каятися їй є в чому: з тих пор як вона втекла з Мінським, вона жодного разу не послала нещасному доглядачеві звістки про себе. Він нічого не знав про неї й міг уявляти що завгодно: ” чиЖиво, немає чи, бог її відає. Усяко трапляється. Не її першу, не її останню зманив проїзний джигун, а там потримав, та й кинув”. Кинутий батько співався з горя й возився із сільськими дітьми (кривій рудий Ванька розповідав, як доглядач навчив його вирізати сопілочки й обдаровував всіх дітлахів Горехами), а в цей час його гаряче улюблена дочка перебувала в багатстві й достатку, няньчилася зі своїми дітьми – рідними онуками Самсона Вирина, про які він нічого не знав.

Отже, хоча Пушкін дав своєму добутку загальна назва “Повести покійного Івана Петровича Белкина”, строго говорячи, це цикл із п’яти оповідань – невеликих сюжетних добутків з обмеженою кількістю героїв і епізодів, об’єднаних у цикл образом оповідача Слово “повість” автор ужив, імовірно, не як літературознавчий термін, а як звичайне в російській мові позначення деякої історії, випадку, оповідання (порівн. уживання слова “повість” у наступних випадках: “Повість минулих літ”, “Немає повести сумніше на світі, чим повість про Ромео й Джульетте”, “Мідний вершник. Петербурзька повість”, “Повість про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем” і т. д.). Яке ж жанрова своєрідність пушкінського “Станційного доглядача”?

З наведених вище міркувань треба, що це соціально-філософське оповідання, тому що дане визначення фіксує головні змістовні моменти добутку – соціальні й моральні причини загибелі Самсона Вирина. Кінець історії доглядача – безутішна смерть і самотня могила на занедбаному цвинтарі – трагичен. Однак у фіналі оповідач, І. П. Белкин, не “вергає громами” у Дуню й Мінського, які своїм егоїзмом і зарозумілою зневагою погубили бідного старого. Адже дочка прийшла-таки до батька, її каяття, хоча запізніле, відбулося.

Може бути, у плачі Дуни на могилі Самсона Вирина виразилися щира жалість до батька й розуміння своєї провини переднім?