Жан Бодріяр Символічний обмін і смерть

Жан Бодріяр
Символічний обмін і смерть
Переклав з французької Леонід КОНОНОВИЧ
На рівні новітніх економічних формацій уже немає символічного обміну як організаційної форми. Звичайно, символічне маніякально переслідує новітні формації як їхня власна смерть. Саме через те, що воно вже перестало визначати форму суспільства, символічне відоме їм усього лиш як манія, вимагання, котре безугаву перепиняється законом цінности. І якщо за марксівської доби певна ідея Революції ще силкувалася проторувати шлях через цей закон, то нині вона

давно вже зробилася Революцією в Законі. Довкола цієї манії вихиляса кружеляє і психоаналіз, але він відхиляє її, заганяє в рамки індивідуального підсвідомого, зводить під знаком Батьківського Закону до манії кастрації та невідчепности Позначника. Завжди Закон. І все ж потойбіч топік та економік, лібідових і політичних, що постійно тяжіють до виробництва (матеріяльного і чуттєвого) у ціннісній площині, існує ще і схема суспільного відношення, котра базується на знищенні цінности; модель цього відношення відсилає нас до первісних формацій, однак його радикальна утопія помалу вже починає вибухати на всіх рівнях нашого суспільства, виливаючись у п’янке запаморочення бунту, що не має нічого спільного ні з революцією, ні з історичним законом, ані навіть, – це буде видно трохи пізніше, адже цей фантазм щойно постав, – із “вивільненням” певного “бажання”.
В цій перспективі набирають першорядного значення й інші теоретичні події: анаграми Соссюра, обмін/дарунок за Моссом – радикальність цих гіпотез виявилася набагато життєвішою, аніж теорії Маркса чи Фройда, а, до речі, їхні перспективи донині цензурувалися саме імперіялізмом фройдівських і марксівських інтерпретацій. Анаграму чи обмін/дарунок аж ніяк не можна вважати просто чудернацькими епізодами на узбіччі лінгвістичних і антропологічних дисциплін, такими собі другорядними різновидами велетенських механізмів підсвідомого і революції. У всьому цьому вимальовується одна й та ж таки форма, по відношенню до котрої марксизм і психоаналіз постають, можливо, усього лиш її випадковими похідниками, форма, яка розвертає у протилежні боки політичну економію й лібідову економіку, – форма, котра вже тут і зараз окреслюється як те, що існує поза межами цінности, поза межами закону, поза межами витіснення і підсвідомого. Це не що інше, як прийдешнє.
І тільки одна теоретична подія має для нас таку ж саму вагу – фройдівська ідея про несвідомий потяг до смерти. Треба її тільки радикалізувати й обернути супроти самого Фройда. Так чи так, а у всіх трьох випадках доводиться вдаватися до методу зворотнього протиставлення: Моссом воювати супроти Мосса, Соссюром супроти Соссюра, Фройдом супроти Фройда. Принцип обернення (дарунок-у-відповідь) слід використовувати супроти всіх економічних, психологічних або структуралістських інтерпретацій, яким дав життя Мосс. Соссюра “Анаграм” слід обертати проти Соссюра-лінгвіста, і навіть проти його власної гіпотези, яка базується на трактуванні анаграм. Фройда із його теорією про потяг до смерти слід протиставляти всім попереднім конструкціям психоаналізу і навіть фройдівському трактуванню потягу до смерти.
Такою парадоксальною ціною, котра становить собою ціну теоретичного насилля, досягається розуміння того, що ці три гіпотези, кожна відповідно у своїй площині (але ця відповідність якраз і відміняється у загальній формі символічного), описують принцип функціювання, котрий виявляється суверенно вищим і відзначається антагоністичністю по відношенню до нашого економічного “принципу реальности”.
Оберненість дарунку виливається в дарункові-у-відповідь, оберненість обміну в посвяті, оберненість часу в циклічності, оберненість виробництва у руйнуванні, оберненість життя у смерті, оберненість кожного мовного елемента і смислу в анаграмі, – у всіх площинах панує одна й та ж всеосяжна форма обернености, форма циклічного обігу, знищення; вона повсюдно кладе край лінійності часу, лінійності мови (), лінійності економічного обміну і нагромадження, лінійності влади. В усіх усюдах вона являє себе для нас у формі знищення і смерти. Це не що інше, як сама форма символічного. Їй не властивий ні містичний ні структурний характер – вона неминуча.
=========
В оригіналі “langage” – це слово Бодріяр вживає для позначення мови як знакової системи – прим. пер.
=========
Принцип реальности збігся зі стадією, визначеною законом цінности. Сьогодні вся система тяжіє до невизначености, вся реальність поглинається гіперреальністю коду і симуляції. Віднині замість колишнього принципу реальности нами заправляє принцип симуляції. Цілі вже щезли, нас породжують моделі. Ідеології вже немає, існують лише симулякри. А тому, для того, щоб осягнути гегемонію і феєрію новітньої системи, – себто структурну революцію цінности, – потрібно відтворити всю генеалогію закону цінности і симулякрів. І в цій генеалогії слід розмістити й політичну економію: вона постала як симулякр другого порядку, поміж таких же симулякрів, які обігрують лише реальність – реальність виробництва чи значення в свідомості або ж у підсвідомому.
Капітал уже не належить до устрою політичної економії – він грається політичною економією як моделлю симуляції. Ввесь механізм закону ринкової вартости поглинуто і рецикльовано набагато ширшим структурним механізмом закону цінности – й у такий спосіб залучено до третього розряду симулякрів (про це далі). Таким чином політична економія набула вторинної вічности у рамках механізму, де, втративши власну здатність щось детермінувати, вона все ж відзначається ефективністю як симулятивна референція. Трохи раніше те ж саме сталося і з механізмом природного закону вартости, що був переосмислений як уявна референція (“Природа”) в системі політичної економії і ринкового закону вартости: це споживча вартість, яка провадить примарне існування у площині обмінної вартости. Однак і вона, вийшовши на черговий виток цієї спіралі, переосмислилася як алібі в панівному порядку коду. Кожна конфігурація цінности схоплюється наступною в порядок вищого симулякра. І кожна фаза цінности інтегрує в свій механізм попередню фазу як фантомну, маріонеткову, симулятивну референцію.
Революція відокремлює кожен черговий порядок від попереднього – й це не що інше, як єдино істинна революція. Третій порядок симулякрів – це і є наше сьогодення, належить він уже не до порядку реальности, а до гіперреальности, і лише його можуть досягати і смертельно поціляти теорії і практики, що й самі по собі плинні та недетерміновані.
Всі сучасні революції прикипіли до попередньої фази системи. Всі вони взяли на озброєння ностальгійний образ реального у всіх його формах, себто симулякри другого порядку: діялектику, споживчу вартість, прозорість і доцільність виробництва, “вивільнення” підсвідомости і витісненого смислу (себто познaчника і значeника, котрий іменується “бажанням”) тощо. Всі ці вивільнення подаються як ідеальний зміст примар, що їх поглинула система упродовж цілого ряду революцій, – вона відроджує їх до життя як революційні фантазми. Всі ці вивільнення – не що інше, як перехідний етап до загальної маніпуляції. Врешті, навіть сама революція нічого вже не важить на стадії непевних процесів контролю.
Індустріяльним машинам відповідали раціональні, референтні, функційні та історичні механізми свідомости. Непевним машинам коду відповідали ризиковані механізми підсвідомого, – ірреферентні, трансферентні, невизначені, плинні. Але й саме підсвідоме ввійшло у площину цієї гри: воно вже давно утратило свій власний принцип реальности, щоб обернутися в операційний симулякр. Якраз у тій точці, де його принцип психічної реальности змішується з його ж таки принципом психоаналітичної реальности, підсвідоме знову перетворюється в модель симуляції, – як це відбувається і з політичною економією.
Вся стратегія системи лежить у гіперреальності цих плинних цінностей. Підсвідоме улягає тим же законам, що й грошова система чи теорії. Цінність панує згідно з невловним порядком породження моделей, згідно з нескінченною низкою симуляцій.
Кібернетична операційність, генетичний код, випадковий порядок мутацій, принцип невизначености тощо – все це замінює собою детерміністську, об’єктивістську науку, діялектичний погляд на історію та знання. Сама теоретична критика, та й революція, як і всі детерміновані процеси, становить собою частину симулякрів другого порядку. Вторгнення симулякрів третього порядку усе це вимітає геть, і проти них нічого не важать намагання воскресити діялектику, “об’єктивні” суперечності тощо – це безнадійна політична регресія. Проти непевности марно воювати доцільністю, проти запрограмованої молекулярної дисперсії марно застосовувати акти свідомости і діялектичного подолання, проти коду марно використовувати політичну економію чи революцію. Усе це ветхе оружжя (навіть те, що запозичене з симулякрів першого порядку, себто з етики та метафізики людини і природи, споживчої вартости та інших референцій вивільнення) за всіма параметрами нейтралізується загальною системою, що належить до вищого порядку.