Зенітка – Остап Вишня
Остап Вишня (1889-1956 pp.)
“Зенітка”
Гумореска “Зенітка” у творчій біографії Остапа Вишні відіграє особливу роль: вона розпочинає другий етап творчості.
Задум, історію її написання розкриває сам письменник в автобіографічному нарисі-усмішці “Отак і пишу”. Говорила про це у своїх спогадах і дружина Остапа Вишні, відома артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко.
За мемуарними й рукописними джерелами, задум “Зенітки” виник наприкінці 1943 р. Безпосередня ж робота над текстом розпочалася на початку січня 1944 р.
Як писав сам гуморист, свою “Зенітку” він вигадав, вона не написана на фактичному матеріалі, а є “чистісінький авторський витвір, домисел”.
Але це не значить, що твір позбавлений життєвої правди. “…Я певний, – пише Остап Вишня, – що подібні діди були, бо, якби їх не було, я б погрішив проти художньої правди і читач обов’язково десь, колись, – не тепер, так у четвер, – запротестував би… Читача не обдуриш. За десять років життя “Зенітки” я протесту жодного не чув.”
За жанром “Зенітка” – гумористичне оповідання, гумореска, яка відповідає усім ознакам жанру, її тема – показ героїзму українського народу при захисті своєї вітчизни від німецько-фашистських загарбників, всенародного характеру визвольної боротьби проти окупантів.
Проблематику твору дослідник І. В. Зуб визначив так: “Секрет змістової й художньої сили та популярності цього твору – в його правдивості, повній відповідності народному уявленню про красиве й потворне, чуже людині, безперспективне й оптимістичне. Це – стосовно філософії й естетики ідейного задуму твору”.
Тобто у “Зенітці” чітко виділяються проблема самовідданого служіння народові навіть без усяких засобів та можливостей для цього, проблема оптимістичного, життєстверджуючого начала в людині й народі, яке робить їх безсмертними.
Композиційно гумореска складається з двох частин. У першій йдеться про мужній вчинок діда-патріота, який з вилами воює з ворогом. Друга частина логічно вмотивовує попередню, оскільки, на думку Свирида, свій воєнний досвід він здобував не у завжди мирних “баталіях” із своєю дружиною, бабою Цукеркою – “з нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку”. Це порівняння – контраст між серйозними діями героя і його побутовими сутичками з дружиною – джерело комічної ситуації, яка лаконічно і водночас об’ємно характеризує героїв.
Твір побудований на діалозі автора-оповідача й діда. Щоправда, репліки діда Свирида переростають у цілі монологи-оповіді. Цікаво, що розповідь селянина про свій подвиг займає трохи більше за пів сторінки, інші ж дві сторінки йде опис його з кумом “сраженій” з бабою Лукеркою. Це говорить про надзвичайну скромність головного героя.
Сама назва гуморески – іронічно-жартівлива, тому взята в лапки. Вороги сприйняли дідові вила за зенітку, що “із землі” б’є.
Головний герой твору – дід Свирид. Йому, як сам казав, “чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять” років, вже й забув точно. Незважаючи на такий похилий вік, охоплений патріотичними почуттями й ненавистю до фашистів, дід пішов у партизани. Там “обіди хлопцям варив, коні пас”. Проте тягнуло до рідної хати, до місць, де стільки прожито й пережито, а тепер хазяйнують чужинці. Не маючи зброї, старий вирішив скористатися селянським знаряддям – вилами – для помсти ворогам і їх прибічникам за скривджений рідний край і народ, сплюндроване обійстя.
Отак від “соприкосновенія” з дідом пішли “у соприкосновеніє з землею” троє фашистів.
Дід Свирид – сміливий та винахідливий, мудрий і дотепний.
Про це свідчить його героїчний вчинок – розправа над ворогами: хай знають вони, що в них і земля під ногами горітиме, поки житиме хоч один її захисник – чи мала дитина, чи старий дід.
Кількома влучними словами дід характеризує зрадника Панька Нужника (автор підібрав тому дуже промовисте прізвище!): “.. .а воно, сопливе, виплакало… А тепер, бач, ста-а-ро-ста!”
У притаманному йому жартівливому тоні розповідає головний герой про свої “війни” з дружиною Лукеркою, розкриваючи сімейні таємниці. І читачі бачать уже іншого діда Свирида. Вдома, у мирний час, він, виявляється, був тихим та боязким (бо остерігався-таки Лукерки!). “Наступати на Лукерку, щоправда, – розповідав він, – я не наступав, більше одбивав атаки…” Від одного голосу дружини дід здригався і починав якнайзавзятіше працювати:
“Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона ви йде на ганок та як стрельне:
– Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки – стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі “катюша”. Або: “Коли це знову як бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом як стій з кислиці у піке”.
Проте десь у душі дід, мабуть, дуже пишався своєю “бойовою” подругою: “А покійниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивізію з рогачем пішла!” Чи: “Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!” Отже, Свирид з великою шаною ставився до дружини, сумував після її смерті, так і залишився сам, бо розповідав: “…одинцем я жив, один як палець”.
Разом із тим не цурався дід Свирид у свій час і розваг з кумом (любив випити, покурити!), з гумором сприймав сімейні баталії.
Напевне, саме такий оптимізм допоміг дідові дожити до глибокої старості, ще й принести користь у битві з ворогами народу. І після “демобілізації” він не сидів без діла: робив іграшки в дитячий садок, виглядав з евакуації колгоспну череду, щоб випасати, і мріяв “відбудовувати після фашистської погані” мирне життя.
Сам Остап Вишня писав: “Героями “Зенітки” я вибрав двох дідів: діда Свирида та його кума. Чому я вибрав дідів? Щоб показати, що з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як не гвинтівку, то бодай вила. Я зробив старого діда партизаном (а хіба таких не було?), а в партизанах навіть кволі діди не сиділи без діла, а хоч обід хлопцям варили та коні пасли”.
Торкаючись художніх особливостей своєї гуморески, автор зазначав: “Дідів, що попадали з кислиці, я прозвав льотчиками.
Такі контрасти: зенітка і вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!) – от і вийшло, кажуть, дуже смішно”.
Отже, основним прийомом створення комічного автор вважає контрасти, на яких, власне, і побудоване все наше життя.
Крім того, у гуморесці “Зенітка” переплелися тонкий жарт, дошкульна іронія, вбивча сатира, ліричний настрій і мотиви героїчного.
Засобом гумору у творі є й мова персонажів, у якій помітне поєднання військової термінології, побутової лексики, говіркових слів та варваризмів, тобто слів і зворотів, запозичених з іншої мови, у даному разі – з німецької.
Так, дід Свирид упевнено вплітає у свою розповідь “гут”, “вас іст дас?” (“добре”, “що це?”). Це й зрозуміло, бо він був “у соприкосновенії з ворогом”. Вживання героєм військової термінології, особливо в побутових і комічних ситуаціях, надає творові сильного гумористичного звучання. У першій частині це зумовлено і самою сюжетною дією, адже воює дід Свирид з добре озброєними окупантами таким знаряддям сільської праці, як вили.
У другій частині йдеться про непорозуміння у сім’ї: в одному випадку через горілку, в іншому – через куріння на кислиці, але ці описи нагадують зведення з фронту. Наприклад: “…Перехрестився кум і рвонув в Н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило! А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів”. З теплим усміхом згадує дід Свирид уже покійних кума і дружину: “Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся… Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…”
Неповторний народний колорит гуморесці надають часто трансформовані автором фразеологізми, прислів’я та приказки: “по вітру розвіяв”, “щоб і сліду не було”, “один як палець”, “за хазяїна правити”, “чоловіче божий”, “війна – …рідне дєло”, “медом частувати”, “іродові душі”, “царство небесне” і подібні.
Для характеристики своїх героїв автор використовує різноманітні художні засоби, здебільшого комічно-іронічного плану. Наприклад, вживає займенник середнього роду і дієслово у третій особі однини (“.. .а воно, сопливе, виплакало…” – про зрадника Панька Нужника), щоб висміяти персонажа, показати презирливе ставлення народу до запроданців.
Для ворогів Остап Вишня підбирає лайливо-презирливі слова: “песиголовці”, “сучі… сини”, “фашистська погань”. Вони “хропуть”, “заверещать”, “поздихали”.
Широко представлена народна етимологія (” сидю “, “драстуйте”, “се, думаю”, “обшибка” та інші), що надає творові неповторного народного характеру.
А чого вартий отой вислів Остапа Вишні про кума, що “аварію зачухує”!
Усе це, разом узяте: простота викладу і задушевний тон, несподівані висновки, поетизація побутових деталей, характер героя з міцним національним підгрунтям – викликає не лише доброзичливий сміх, а й гордість за життєстверджуючий пафос нашого народу і за його талановитих митців, які цей пафос показують і підносять. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)