Застрахуй себе, свою дочку від терема боярині Оксани
Багатостраждальна наша Україно! Скільки довелося тобі витримати за весь період існування страждань, принижень, глузувань з приводу меншовартості!
Але патріотичний дух українців не змогли розчавити ні татари, ні половці, ні польська шляхта, ні можновладні московські вельможі. Бо любов до рідної землі, мальовничих краєвидів, чистого неба, неозорих ланів пшениці передавалася з покоління в покоління славними пращурами.
На мою думку, мало хто так любив свій народ, свій рідний край, як любила його Леся Українка. Недаремно і псевдонімом своїм
Саме в цей час Москва порушує угоду, укладену Богданом Хмельницьким і російським царем у 1654 році. У 2-й половині XIX століття Леся Українка вважає, що історія України перекреслена, культура зневажена (а мова навіть заборонялася!), підкуповувалася українська інтелігенція…
Щоб розбудити земляків, відродити їх національну пам’ять, письменниця пише драму “Бояриня”. Яскраво змальовано
В Україні жінка була вільною, вчилася в братській школі, а в Москві її вважають за холопку, що не має права навіть “з чоловіками пробувати при беседі”. Хіба я тут не як татарка сижу в неволі? … Скрізь палі, канчуки… Холопів продають,-
Докоряє вона чоловікові. Оксана поривається поїхати в Україну, благає чоловіка послужити рідному краєві, користуючись близькістю до царя. Але полохливий Степан боїться, тремтячи за своє місце, за своє фізичне виживання, забороняє Оксані навіть підтримувати зв’язки з рідним братом. Через зневіру в коханні й собі, від бездіяльності в серйозний для Батьківщини час молода бояриня згасає, виголошуючи: Я гину, в’яну, Жити так не можу!
Відчуваючи близьку смерть і провину перед народом, патріотка Оксана в розпачі кидає Степанові:
…Зломилась воля. Україна лягла Москві під ноги, Се мир по-твоєму – ота руїна?
Словами Оксани Леся Українка утверджує, що тільки в боротьбі за волю та незалежність Вітчизни, в служінні своєму народові і є справжнє щастя людини-громадянина.
Драматична поема “Бояриня” актуальна й у наш час. Адже чого варті ті українці, які плекають у собі надію на власне благополуччя за рахунок зради рідному слову? Чи не керує нами, громадянами незалежної України, почуття рабської запопадливості перед багатим і самовдоволеним заходом, коли прикріплюємо на будівлі навіть уже не російські, а англомовні вивіски? Українець-гречкосій досі не є повноправним господарем родючої землі, спаплюженої аварією на ЧАЕС.
Не повинні, не маємо права віддавати на знущання майбутнє нашої країни.
Повинні не пасивно споглядати, а вчитися патріотизму у велетнів українського слова. І перемагати. Для того, щоб дочки багатостраждального нашого народу не потрапили до теремів чужинецьких, не втрачали почуття національної гідності, а передавали нащадкам історію рідного краю, вчили бути гордими за належність до рідної нації. Бо тільки виплекана любов до рідного краю здатна зруйнувати стіни байдужого, багатовікового, зневажливого терема, тінь якого огортає трагічну постать Оксани.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)