Зародження фемінізму

Характерною рисою сучасного літературознавства є те, що постмодерний критичний дискурс розпочав ретроспективний перегляд української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., коли чітко проявилися феміністичні тенденції. Їх виникнення в нашій літературній традиції було обумовлено зневірою в старі ідеали, руйнацією ієрархічної системи цінностей патріархального устрою, в якому жінці відводилася пасивно-другорядна роль, а також, як слушно зауважив Сергій Єфремов ” через усякі чужі впливи, переважно польський та німецький” . В цей час певного

літературного “розгардіяжу”, коли “…мистецьке життя не було належно структурованим, аби групи, школи спромоглися на власні маніфести, власні естетичні програми” , українське жіноцтво почало “випробування” своєї літературної вправності у розхитуванні “запліснявілих” патріархальних устроїв.
У 90-ті роки ХХ ст. склалася ситуація, коли доробок української літератури поповнюється резонансними феміністичними художніми творами (О. Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, “Дівчатка”, “Я, Мілена”, Н. Зборовської “Валя”, “Мама”, “Дзвінка”
тощо), літературознавство літературно-критичними працями, автори яких розглядають українську літературу під феміністичним кутом зору (С. Павличко. “Дискурс модернізму в українській літературі” (1999), В. Агеєва “Поетеса зламу століть” (1999), Н. Зборовська “Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків” (1999) та ін. На шпальтах газетно-журнальних публікацій та в інших засобах масової інформації, починають все частіше з’являтися відомості про західні феміністичні теорії.
Актуалізація феміністичних проблем в сучасній українській літературі обумовлює нашу зацікав-леність західноєвропейськими феміністичними теоріями, які мали і досі мають значний вплив на вітчизняну літературу, а також причинами їх появи та способами реалізації в Україні ще під час “першого пришестя” фемінізму, тобто в кін. ХІХ поч. ХХ ст.
Західноєвропейська феміністична традиція має досить велику теоретичну базу, налічує сотні наукових, публіцистичних праць, художніх творів, які справляли значний вплив і на літературну думку ХІХ ХХ ст.
У багатій на події історії фемінізму дослідники виділяють дві хвилі. Перший етап (кін. ХVІІІ перша пол. ХІХ ст.) пройшов під загальним гаслом “рівності статей, що, по суті, означало боротьбу за формальну рівність чоловіка і жінки” . Його ідеологічні підвалини в європейській культурі заклали Мері Волстонкрафт (“Виправдання прав жінки”, 1792), Персі Біші Шеллі (“Звільнений Прометей”, 1820), Керолайн Нертон (“Природне право матері на опіку своєю дитиною”, 1837), Маргарет Фуллер (“Жінка в ХІХ ст.”, 1845), Джон Стюарт Мілль (“Пригноблення жінок”, 1869) , Генрі Ібсен, Вірджинія Вулф та ін. .
Більшість праць першого періоду мали полемічно-пропагандистський характер, змальовували важке становище жінки в сім’ї та суспільстві, політичну, економічну та сексуальну дискримінацію, закликали до боротьби за звільнення з-під чоловічого ярма, за рівноправність. Підсумком першого етапу стала книжка французької дослідниці Сімони де Бовуар “Друга Стать” (1949).
На відміну від феміністичної літератури виключно пропагандистського типу “Друга Стать” Сімони де Бовуар ілюструє наукове дослідження питання. Авторка використовує психологічний, соціологічний, структурно-антропологічний методи. Вона спростовує біологічне пояснення відмінності між чоловіком і жінкою, згідно з яким такі риси, як воля, рішучість, прагнення творити, притаманні лише людським істотам, позбавленим репродуктивної функції. Аналізуючи еволюцію людства, розподіл ролей у суспільстві в різні періоди, вона робить висновок, що підневільне становище однієї статі та панівне іншої, обумовлено історично, а не біологічно.
Ідеї французької дослідниці, на які є чимало посилань в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. (С. Павличко, В. Агеєва та ін.), пізніше стали основою різних галузей наукових досліджень, започаткувавши другий етап жіночого руху. 60-70-ті роках ХХ ст. знаменувалися відмовою від абсолютного прирівнювання, ототожнення двох статей як результату рівності прав, переходом до нового гасла “рівності у відмінностях” . Авторка “Другої статі” проаналізувала творчість п’яти відомих класиків європейської літератури: Монтерлана, Лоуренса, Клоделя, Бретона і Стендаля, які підкреслюють у своїй творчості чоловічу вищість стосовно жінки (один інтелектуальну, інший у фізичному коханні, третій оспівуючи патріархальну сімейну ієрархію, Бретон вважає жінку лише красою, таємницею і спасінням мужчини, а Стендаль підкреслює її вразливість щодо почуттів і пристрастей) .
У своїй праці Сімона де Бовуар чи не вперше підняла питання літературної “дискримінації жінки”, чим, по суті, і започаткувала один з центральних напрямів феміністичної критики, який займається розглядом особливостей творчого відображення чоловіком жінки і її проблем.
Пізніше аналогічний аналіз зробила американська дослідниця Кейт Мілет у третій частині праці “Сексуальна політика”(1970), де ідеться про пануваня егоїстично-сексистського ставлення до жінок у літературі Лоуренса, Мілера, Мейлера та Жана Жене. Проте слід зауважити, що ці питання в українському літературознавстві піднімала ще Л. Українка у статті “Новые перспективы и старые тени (“Новая женщина” западноевропейской беллетристики)” , аналізуючи творчість та погляди таких видатних представників західноєвропейської літературної еліти, як Мольєр, Ж. Санд, Стендаль, Г. Ібсен, Дж. Ст. Мілль та ін.
Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття “жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства.
Що ж до української літератури кінця ХІХ ст., то феміністичні ідеї потрапили сюди з деяким запізненням. Проте їх поширення та популяризація тут відбувалися швидкими темпами, і з 60-х р. ХІХ ст. жіночий рух набирає своєї сили в Західній Україні, досягаючи апогею у 80-90-х р. р.
Першим літературним самоствердженням був виступ жінок-поетес (Л. Головацької, К. Цибик, К. Попель, М. Дідицької, К. Алексевич) на сторінках альманаху “Зоря галицька яко альбум на год 1860”; вони прагнули рівноправної із чоловіками участі в культурних справах.
У громадському житті Галичини того часу, найдієвішими в обороні інтересів слабшої половини людства були жінки-учительки, котрі не лише скликали різні збори, на яких виборювали повагу до своєї діяльності з боку властей, а й організовували “гуртки трудівниць, що працювали з програмовим кличем “на новий шлях” . І вже у 80-х роках ХІХ ст. така діяльність жінок-інтелігенток (К. Попович, Є. Ярошинська, К. Малицька, М. Підгірянка, К. Гриничева та ін.) здобула статус так званого емансипаційного руху. Рівноправність не була ціллю жіночого руху. Вона була тільки передумовою, що дозволяла жінці приступити до розв’язки її властивих завдань. Рівноправність була тільлки засобом, який уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і спввідповідального чинника…” .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Зародження фемінізму