“Закоханість указує людині, яким він повинен бути” А. П. Чехов (По одному з добутків російської літератури – А. С. Пушкін “Кам’яний гість”)
Мотив смертельної небезпеки, близького сусідства життя й смерті увесь час звучить у трагедії, низкою проходять у ній жертви скоріше навіть не Дон Гуана, а все тої ж гри життя й смерті.
Давно замічено, що “Кам’яний гість” – п’єса “нічна”, “сутінкова”: у двох майже симетрично побудованих частинах її час іде від вечора до ночі. І бліде світло місяця (а місяць в іспанському фольклорі асоціативно означає смерть) кидає на всі трагічний відсвіт.
Бідна Инеза… Командор… Дон Карлос…
“Постій, при мертвому!”
“Про Боже мій, і тут, при цьому труні!” – як луна вторить у сцені третьої Дону Ганна.
Але все це входить у ритуал любовної гри, у ритуал життя Дон Гуана. І все це жодного разу не приводило його до великого конфлікту з миром, його що породили.
Так культ насолоди, що сповідає в трагедії не один Дон Гуан, перетворюється в абсурд. Насолода виявляється рівним смерті. Однак жодне любовна пригода не приводила (і не могло привести) Дон Гуана до загибелі. Це й зрозуміло: інакше він перестав би бути Дон Гуаном! Його може погубити лише великий конфлікт із самим миропорядком,
Конфлікт виникає лише тоді, коли Дон Гуан перестаетчувствовать себе тільки “імпровізатором любовної пісні”, і стає людиною, що переродилася під впливом раптово нахлинув і дотоле невідомого йому почуття.
Дон Гуан у своєму вчинку зухвалий, він сміло йде на пряме богохульство (недарма його все – у тому числі й він сам – називають безбожником). Але це й прямий виклик миру святенництва! Того святенництва, що заживо ховає чарівну жінку, змушуючи її бути вірної труні.
Героєм вимовлені слова: “Насолоджуюся мовчачи глибоко думкою бути наодинці із чарівної Доной Ганною”,- і перед нами новий” Дон Гуан, зовсім не той “вітряний коханець”, яким його знала Лаура. Його поводження, стримане й цнотливе, не підладжується під обставини, під характер удови, що “сльози з улыбкою заважає, як квітень”.
Образ Дони Ганни – один із самих чарівних жіночих образів, створених Пушкіним. В “Моцарте й Сальери”, наприклад, жіночих образів немає. Дружина, красуня Моцарта, Изора, що подарувала “останній дарунок” Сальери, – це лише знаки, що визначають мир, у якому живуть герої.
Інша справа трагедія об Дон Гуане, що вимагає введення повнокровним, виписаним великим планом жіночих образів, гідних “предметів” великого звабника. І знаменно, що центральне місце в трагедії зайняла Дону Ганна, а не Лаура – натура родинна Дон Гуану.
У короткій, стрімкій і фатальній історії розвитку її любові вона встигає бути кокетливої, безтурботної, щасливої, смутної, ворожої й божевільної. Їх з Дон Гуаном любов – боротьба. І оскільки це боротьба, вона викликає в глядачі зрідка посмішку, іноді навіть сміх, незважаючи на небезпеку подібної боротьби, на” гибельность їхніх взаємин.
Дон Гуан щиро уражений наївною чистотою “дивної вдови”, що може поставити запитання:
Ви узами не зв’язані святими
Ні з ким… Не правда ль? Полюбивши мене,
Ви переді мною й перед небом праві.
Дон Гуан
Перед вами! Боже!
Потім драматургічна боротьба, ЩоРозгортається, – це не стільки “двобій” між Дон Гуаном і Доной Ганною, з наївною простодушністю й чисто жіночою цікавістю прагнучої довідатися, у чому ж полягає провина “Дон Диего”, скільки протиборство в душі самого Дон Гуана.
Почавши цю сцену дійсно як “імпровізатор любовної пісні”, що контролює кожний щиросердечний рух, кожне зміна в ситуації (“Іде до розв’язки справа!”), Дон Гуан відкидає нарешті всякі хитрування й виверти, “обдуманість і підступництво”.
И справа тут, видимо, не в особливій гостроті ситуації, до якої нібито прагне звабник, відкриваючи вдові вбитого їм Командора своє ім’я. Ні, Дон Гуан не бажає ділитися нічим навіть зі смертю, він прагне до граничної прямоти й чесності у відносинах з Доной Ганною. Це не той “порив досади”, що захопив Самозванця при поясненні з Мариною Мнишек в “Борисі Годунове”. Перед нами людина, що прагне розрубити всі святенницькі пута, вирвати улюблену їм жінку з будь-яких умовностей, змусити її відректися від почуття боргу стосовно мерця, у свій час купившему її як річ і скрыли її від людей.
Саме живого людського почуття не може простити Дон Гуану мертвий і бездушний мир. Скупий лицар лише мріяв про те, щоб сторожити після смерті свої скарби. Командор і мертвий заявляє свої права на те, що він купив при житті.
У любовній грі Дон Гуан не раз ніс загибель іншим, не раз ішов назустріч загибелі сам. Але от гра кінчена, відплата все-таки прийшла, причому відплата, викликана їм самим, щоправда, не теперішнім, а колишнім Дон Гуаном. Однак тепер Дон Гуану доводиться боротися не з маленькою, кволою людиною, а з кам’яним велетнем! Щораз в “маленьких трагедіях” вес аморальне й бездушне виряджається в тогу, виправдуючи свої дії вищими цілями духовної незалежності, лицарської честі, ідеалами високого мистецтва й справедливості. І зараз статуя Командора стратить “безбожного звабника” Дон Гуана в ім’я “подружнього боргу”, “вірності”, “моральності” і “моралі”.
Цій прямій сутички з усім світорозумінням, філософією миру власності, святенництва й лицемірства Дон Гуан витримати не в змозі. Він гине як лицар з ім’ям Дони Ганни на вустах.
Барон загинув тому, що перестав бути людиною, тепер же “жорстока доля” мстить Дон Гуану за те, що в ньому пробудилася людина
(2 votes, average: 4.50 out of 5)