Задум “Червоної літери” Готорна
Задум “Червоної літери” викристалізовувався у письменника поступово, але неухильно. Про це свідчать і його оповідання, і щоденникові записи. Ось, наприклад, такі: “Символізувати моральну або духовну недугу тілесною; так, коли людина скоїть якийсь гріх, це може призвести до появи виразки на її тілі; розробити”. Або: “Історія про наслідки помсти, котра перетворює на диявола того, хто її здійснює”. В оповіданні “Чорна вуаль священника” (1836), що викликало своєю алегоричністю багато спроб інтерпретації, вже є передчуття проблематики
Сама червона літера, оздоблена золотою вишивкою, яку носить на сукні якась молода гарна жінка, з’являється на сторінках оповідання “Ендікотт і червоний хрест” в тій його партії, де йдеться про рідкісно жорстоку вигадливість богобоязливих пуритан щодо покарання тих, хто, на їхню думку, порушив господні заповіді (до речі, це один із найяскравіших у Готорна проявів його безкомпромісного засудження антигуманності новоанглійського пуританства). В цьому оповіданні, як і в деяких інших, близьких до нього тематично, недвозначно виявилося
У “Червоній літері” відбувається зіткнення трьох вдач, трьох моральних позицій, трьох уявлень про призначення людини, її права, обов’язки, щастя, кохання, честь, сумління, гріх, покуту, помсту тощо. Хоча дія роману відбувається протягом кількох років, справжнього розгортання сюжету в часі практично нема. Кожний персонаж визначений як особистість вже на початку твору і мало змінюється у своєму ставленні до основного конфлікту. Стають лише виразнішими риси, закладені в ньому первісно. Головні події з життя кожного з трьох, які обумовили їх подальшу долю, відбулися до початку роману. Читач дізнається про них через спогади. Передісторія подана коротко, пунктирно, лише самі факти без заглиблення в подробиці.
Роман має дві кульмінації. Це перша сцена на майдані біля ганебного стовпа і остання, яка завершує життя двох героїв і визначає подальше існування героїні. У сповненій високого драматизму першій сцені ми бачимо молоду жінку з немовлям на руках, яку виводять з міської в’язниці і ставлять на ганьбу і наругу до ганебного стовпа. На її грудях палає червона літера “А”, примхливо прикрашена золотим гаптуванням. Цю літеру, з якої починається англійське слово “adulteri” – “перелюбство”, – знак свого невибачального гріха – головна героїня роману Естер Прінн виготовила сама. І в цьому, як і у виразі її обличчя, у відмові назвати судді ім’я коханця, батька її дитини, – в усій поведінці молодої жінки виявляється гордість та сила духу, смілива вдача й уперта воля. Вона визнає свою провину і ладна все життя спокутувати її. В натовпі пуритан на майдані Естер засуджують усі, хоча автор тонко передає через репліки присутніх градації цього осуду. Провина гарної англійки в тому, що, одружена зовсім юною з видатним ученим похилого віку, вона шанувала чоловіка, та ніколи не кохала його (про це читач дізнається з думок Естер біля ганебного стовпа), а коли вже після їхнього переїзду з Англії до Америки чоловік поїхав кудись у своїх справах і не повернувся, вона через два роки марного чекання покохала іншого і народила від нього дитину.
Подія, котра відбувається на майдані біля в’язниці, не має в собі нічого незвичного, якщо взяти до уваги час – кінець XVII ст. й місце дії – пуританський Бостон. Загострює ситуацію те, що промовити до сумління грішниці, закликати її виказати ім’я коханця має сам цей спокусник – священник Дімсдейл, а серед присутніх саме в час покарання з’являється ніким невпізнаний чоловік засудженої, який перебував у полоні в індіанців. Збіг обставин малоймовірний, але для романтизму досить типовий.
Дімсдейл, чудовий проповідник, добра і чесна людина, через слабодухість не наважується прилюдно визнати правду, а старий чоловік Естер вирішує, зберігаючи інкогніто, дізнатися, хто спокусив його дружину. Все, що складає далі основну частину роману, відбувається головним чином в душах Естер Прінн, явної грішниці, Дімсдейла-грішника прихованого, і Чіллінгворта, грішника найстрашнішого, бо він присвячує своє існування помсті. Естер завдяки своїй прямоті і гідності, з якою вона носить знак ганьби – літеру А, стає навіть в очах немилосердих пуритан людиною, гідною якщо не поваги, то подиву. Священника мучать такі нестерпні докори сумління, що у нього на грудях там, де серце, відкривається болюча рана у вигляді червоної літери А. Ніхто не бачить цієї рани, а читач дізнається про неї лише завдяки авторським натякам. Видно лише, як Дімсдейл все більше марніє, все палкішими стають його проповіді, в яких він непомітно для інших виплескує біль свого серця. Його муки тим жахливіші, що парафіяни вважають свого пастиря майже святим. Чіллінг-ворт, який уславився в Бостоні як чудовий лікар, здогадується про провину Дімсдейла. Охоплений жагою помсти, він вкрадається в довіру нещасного і під приводом його лікування піддає священника витонченим моральним тортурам. Прагнення помститися перетворює вченого на жахливу потвору. Він деградує морально і фізично, стає схожим на диявола. Вузол трагічних стосунків розв’язує лише смерть. Наважившись, нарешті, визнати свій гріх, вмирає Дімсдейл. Вмирає і месник Чіллінгворт, бо помста випалила його і з загибеллю священника-грішника йому нема чим жити. Естер лишається живою для того, щоб творити добро тим людям, які переслідували її.
У драмі, розказаній Готорном, є ще одна діюча особа – “дитина гріха” маленька Перл – найромантичніша і най-загадковіша постать роману. Вона символізує своєю дивною вдачею те, що гріх падає й на тих, хто ні в чому не завинив. У дитині примхливо змішані добро і зло, вона не по-дитячому мудра й прониклива, її інтуїція межує з дивом, вона читає в серцях і передбачає події. Перл може бути веселою й доброю, а може вражати своєю невгамовністю, навіть жорстокістю. Вродлива, як і її махи, вона буває схожа на маленького злого, шкідливого ельфа, страшного в гніві, немилосердного навіть до Естер. Лише покаяння Дімсдейла знімає злі чари з дитини і вона стає здатною на кохання і добро. Пробудження душі дівчинки – ще один доказ центральної думки роману про благородну силу правди і руйнівну – брехні. Зростаючи в атмосфері ненависті, підозри, двозначних таємниць, які оточували її. матір, і які вона не могла до кінця збагнути дитячим розумом, Перл формується як негативна особистість, і лише правда про батьків знімає з неї чари зла.
Найвдалішими в романі з точки зору психологічної глибини є образи Естер Прінн і Артура Дімсдейла. Кожний з них проходить свій шлях пізнання через страждання і автор докладно розглядає і описує саме в плані психології етапи цього шляху. Естер усупереч усьому не оздоблюється, не ламається, а стає ще міцнішою й перебирає на себе біль і муки інших людей, стаючи їм підпорою, сіючи навколо себе світло добра і віри. Священник Дімсдейл, не наважуючись сказати правду, як пише Готорн, “був притиснутий до землі, як і найниціші”. Але, і в цьому письменник розкриває парадоксальність ситуації грішника, який несе в душі муку невизнаного гріха: “Цей тягар тісно поріднив його з усім грішним братством людей і змусив серце священника трепетати разом з їх серцями. Разом з ними він переживав їх горе і тисячам слухачів виливав своє власне страждання…”. В усьому, що пов’язане з цими двома персонажами, автор виходить на загальнолюдський універсальний рівень психологічної проблематики, надає їм актуальності для наступних поколінь. Історично обумовлені характери набувають ширшого змісту.
Образи Чіллінгворта і Перл психологічно не такі виписані. В них подекуди діє авторська романтична сваволя. Вона із зайвим натиском перетворює першого на повчальний приклад руйнівної дії сліпої мстивості, а другу – на втілення думки про широту впливів гріха і неправди, які втягують у своє хибне коло і тих, хто лише опосередковано до них прилучився.
Стенлі Т. Вільямс сформулював у канонічній “Літературній історії Сполучених Штатів Америки” у вигляді риторичних запитань моральну проблематику “Червоної літери” (риторичних, бо автор не дає на них остаточної відповіді):
“Чи було гріхом одруження Чіллінгворта, бо він на нього нездатний? І якщо ні, чи не вступає його покарання у жахливу суперечність з його провиною, такою малою? Чи є його головною помилкою те, що… він присвятив своє життя науці? Чому його жага помсти Дімсдейлу переросла у протиприродну любов-ненависть? Як можна пояснити ту обставину, що падіння Дімсдейла починається… біля брами раю – з духовної чарівності Естер? Чому боягузство Дімсдейла, котрий не визнав своєї провини, піднесло його на височінь, з якої він повчав свою паству? Чому визнання власної вини звільнило Естер від почуття каяття? І справді, чому все, що сталося з Естер, збагачує та ушляхетнює її?”.
Відсутність відповідей на ці запитання в романі уявна, автор підштовхує читача до певних відповідей. Треба думати, він хотів змусити тих, хто взяв до рук його твір, роздумувати над цими етичними, моральними проблемами і самостійно доходити висновків, що і було б універсальною школою виховання моральності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)