За золотими вікнами зірок… І. Жиленко
За золотими вікнами зірок…
В земному Києві нема для мене весен.
По осені – мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
За золотими вікнами зірок?
В земному Києві така стара я стала!
А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!
В земному Києві – безмірність самоти.
Там вірші, чай і дим од сигарет.
Куди спішить? їм вічність вікувати.
Зарецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата…
Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась
Вони нам смерті не бажають,
Ні, але їм дуже нас не вистачає!
Як там Лукаш? Все грає в доміно?
Було в нім щось розгублено – дитяче.
А ти, Валерик? Чи тобі чутно, як мама плаче?
Хоч уві сні для неї оживи…
В земному Києві,
Повитому в жалобу,
Тепер уже нема таких, як ви, –
О лицарі печальної подоби!
Нема весни. Ніщо не процвіта –
Крім лицарів неситої утроби.
І, хоч потилиця у них крута, –
Я не зроблюсь ніколи мізантропом.
Бо ви були! А отже, все було:
Любов і подвиг, хрест і воскресіння…
Хай вічно світить лампа
В небеснім Києві, в небесній Україні. Хай береже спочинок наш Господь
Всю довгу – довгу, всю небесну вічність.
А я віршую…
Бо казав Світличний:
“Іриночко, без віршів не приходь…”
І. Жиленко змальовує Київ. Однак у неї це не земне, знайоме всім місто, а місто, що існує в іншому, ідеальному світі, в тому вимірі, де можуть зустрітися живі та мертві, реальні люди і вигадані книжкові герої – всі, хто був колись знайомий. Вхід у цей світ розташований за золотими вікнами зірок.