З ЛІТЕРАТУРИ ВІДРОДЖЕННЯ – УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
З ЛІТЕРАТУРИ ВІДРОДЖЕННЯ
Відродження (або Ренесане) – цс культурно-філософський рух. заснований на ідеалах та поверненні до культурних надбань античності, їхньому відродженні (звідси походить і сам термін ” відродження”).
Діячі Відродження, яких називали “гуманістами”, щиро вірили в самоцінність і безмежні здібності людини, плекали ідеали її гармонійного й усебічного розвитку, відкривали багатства її духу, уважали людину “окрасою Всесвіту, узірцем усього сущого”
Термін “Відродження” (італ. rinascita) для позначення важливої доби європейської літератури та культури увів до широкого обігу історик мистецтва італієць Джорджо Вазарі у своїх “Життєписах найславетніших малярів, скульпторів і зодчих” (1550). Але на Заході прижився його французький варіант – ренесанс (фр. renaissance).
Провісником Ренесансу був пост Данте Аліг’єрі (1265-1321). А родоначальниками Відродження в літературі вважається Франческо Петрарка (1304-1374), а в малярстві – т. зв. Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377-1446), Донателло (1386-1466), Мазаччо (1401 бл. 1428).
Новий
Отже, найхарактернішими ознаками культури Ренесансу були:
1) звільнення культури з-під влади церкви, набуття нею її світського, неклерикального характеру;
2) відродження інтересу до античної культурної спадщини, майже повністю забутої за часи середньовіччя;
3) переміщення акценту з вивчення “наук про Бога” на “науки про людину”, передовсім – гуманітарні науки;
4) антропоцентризм (тобто переміщення людини, як основної цінності, з периферії до центру світу: як предмета зображення в літературі та мистецтві, а також дослідження в науці), який прийшов на зміну середньовічному теоцентризму (коли в центрі зображення та інтересу знаходиться Бог).
У добу Відродження література стає національною, звертаючись не лише до латини, а й до рідної мови та фольклору певного народу, відтворює самобутню ментальність народів, їхній специфічний спосіб життя, інтереси, потреби і запити. Водночас зростає інтерес до античної культури. Література доби Відродження є літературою нового типу: вона рішуче відходить від традиційних середньовічних канонів, звертається до народної творчості й теми народу, стає демократичнішою, реалістичнішою, стає ближчою до життя, звільнюючись від надміру символів та алегорій, притаманних середньовічній літературі.
Герої ренесансної літератури (наприклад, Гамлет, Дон Кіхот та ін.) є неповторними особистостями з притаманним лише їм характерами, пристрастями, поведінкою, волею, вони виступають активними борцями проти зла, їм притаманний критичний склад розуму.
Перший італійський і європейський гуманіст, справжній титан Відродження Франческо Петрарка (1304 1371) заглиблюється у власну душу, багату почуттями, аби розібратися в найтонших відтінках цих почуттів. Він віддається чарам краси і кохання, які для поета тісно пов’язані з донною Лаурою та природою, що її він тонко відчуває і якою вміє насолоджуватися. Кохання й краса – це чи не найбільші цінності в житті, хоча вони, на думку Петрарки, є запереченням безхмарного щастя, болісною та повною муки мандрівкою, яка не дає й хвилинки відпочинку. Петрарка – віртуоз у жанрі сонета. який довів до досконалості, довершеності. У своїх шліфованих сонетах він не лише поетизує, а й ідеалізує донну Лауру, наділяючи її найдовершенішими рисами.
Джованні Боккаччо (1313-1375) уважається родоначальником нової європейської прози, насамперед розробником жанру новели. Багато в чому саме з легкої руки Боккаччо новела набула форми короткої оповідки з несподіваним фіналом (у цій рисі новела подібна на анекдот). Тематика відомої збірки Дж. Боккаччо “Декамерон” надзвичайно різноманітна, як і саме життя, у якому трагічне переплітається з радісним, сумне – з веселим, буденне – з незвичайним, дивним, серйозне – з комічним, зрозуміле – з таємничим і незрозумілим людині.
Найбільшим досягненням літератури доби Відродження в Іспанії є роман Мігеля де Сервантеса (1547-1616) “Хитромудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”. Головний герой цього твору став одним із “вічних образів” світової літератури, а його ім’я прозивним. Твір Сервантеса синтезував, поєднав у собі майже всі відомі на той час – жанрові різновиди роману: пригодницький, побутовий, сатиричний, фантастичний, моралістичний, психологічний, рицарський, пасторальний, шахрайський, став новим тином європейського роману, одним із найкращих романів людства.
Трагедія Вільяма Шекспіра (1564 1616) “Гамлет” є однією з найкоштовніших перлин світової літератури. У ній тісно переплетені дві дії: зовнішня (протистояння Гамлета й Клавдія) і внутрішня (гостра боротьба в душі Гамлета, пошуки ним сенсу людського буття). Цей твір має загальнолюдське значення, оскільки в ньому порушено й на найвищому художньому рівні розкрито багато “вічних” проблем і тем: конфлікту добра й зла, суспільних відносин, держави й державного правління, моральності влади, придворного служіння, сім’ї, кохання, дружби, честі й благородства, обов’язку, вірності та багато інших. Мова твору афористична, багато рядків з нього стали крилатими: “бути чи не бути – ось питання”, “бідний Йорик”. “Якась гнилизна в Датськім королівстві”. Гамлет, як і Дон Кіхот, теж поповнив галерею вічних образів світової літератури.
У своїх довершених сонетах Шекспір заглиблюється в людську психологію, поетизує людину та красу її почуттів, оспівує дружбу й кохання, а також наділяє образ своєї коханої рисами реальної, земної жінки (на відміну від ідеалізації донни Лаури в сонетах Петрарки).
(2 votes, average: 5.00 out of 5)