У 1898 року, коли в Толстого знову прийшла думка про вихід із сім’ї, з Ясній Галявини і переселення до Фінляндії, він звернувся безпосередньо до своєму фінському кореспонденту, з яким “ніколи й не бачилися”, просячи його надати “велику допомогу” у справі, яке “має бути нікому не відомим, крім Вас”; у відповідь Ернефельт висловив “готовність служити Толстому”. Влітку 1909 року, передбачалося, що він супроводжувати Толстого на XVIII міжнародний конгрес світу у Стокгольм, тільки після відмови письменника від поїздки і рішення
послати лише доповідь, оголосити її має був, за дорученням Левка Миколайовича, Ернефельт. Вони обговорювали близькі до них теми: фінський патріотизм й необхідність істинного релігійним усвідомленням, літературу, суспільства тверезості, втручання російського уряду у справи Фінляндії, русифікацію, запровадження військового обов’язку і масові відмови від нього. З гіркотою і обуренням писав звідси Толстой у статті “Мені важко мовчати” (1908): “…роками… кажуть мови про те, як треба чинити заважати финляндцам жити оскільки хочуть цього финляндцы, а неодмінно примусити їх жити оскільки хочуть цього
кількох людей російських..”. Жорстка політика уряду щодо Фінляндії “швидко і бадьоро, по-герценовски, по журнальному” неодноразово віддавалася публічно не розголошуються зі сторінок безцензурних закордонних толстовських видань “Вільного слова”. Від фінської громадськості Ернефельт неодноразово звертався до Толстого з проханням висловитися на друку щодо притеснительных заходів російського уряду: фінські політичних діячів просили Ернефельта переконати Толстого протиставитися відділення Виборзької губернії від Фінляндії; в 1908 року товариство було схвильовано указом, яким повноваження з розгляду законопроектів в фінському князівстві перейшли від прем’єр-міністра Фінляндії до Ради міністрів Російської імперії. На початку 1908 року Толстой писав Ернефельту: “Що ж до листи ваших журналістів, тоді ніяк не знати ніякої Фінляндії, як і не знаю не можу знати ніякої Росії. Знаю я людей, живуть у різних місцях земної кулі, більш-менш близьких мені, неможливо оскільки вони за дивному омані вважають для себе поданими такого чи іншого уряду та уже звикли казати у тому чи іншому мові, тому, наскільки ми з’єднані із нею у тому ж розумінням життя та поглибленням взаємної любов’ю, що з такого розуміння”. Далі, маю на увазі, певне, вбивство фінляндського генерал-губернатора Бобрикова, Толстой стверджував: “Немає ніякого умови життя, у якому люди… міг би здійснювати такі жахливі злочину, як, які учиняться в ім’я патріотизму. Розумію я, що пригноблені народності, як польська, фінляндська, можуть особливо легко піддаватися цьому страшному спокусі, та все ж не можу безжально думати скоріш про людях, які піддаються йому. От увесь, що здатна сказати їм”. Письменник розмірковував над “фінським питанням” із яким почуттям провини за столыпинскую політику. “Навряд, – говорив Толстой, – знайдеться фін, який би так страждав за Фінляндію, який у мене”. У зв’язку з фінським питанням Толстой розмірковував національні проблемах, про патріотизм; важливі зауваження письменника зафіксовано Д. П. Маковицким: 20 червня 1908 року – “Л. М. говорив у тому, що тепер в усьому світі (у Росії поляки, прибалтійські, финляндцы, кавказькі народи, англійська Індія, французький Тонкин тощо. буд.), захоплені чужими госу дарствами, бажають звільнитися: “Дайте нам жити, як хочемо”. Після незліченних насильств, зробивши захоплення, коли народ після одного-шести років ворухнеться, це вважається бунтом, і забуте, що з нього скоєно так недавно насильство і воно триває”; 3 листопада 1908 року – “Толстой говорив що патріотизм – це навіювання забобони; переказ, яка відповідає нинішньому свідомості (російських людей). Велич Росії! Усі вигоди у тому, що финляндцы нас ненавидять, кавказці нас ненавидять”.
