Євангеліє по Некрасову (поема “Російські жінки”)

Мірошник В. І. Микола Олексійович Некрасов був сином своєї епохи. У той час у багатьох видатних діячів культури вигадливим образом з’єднувалися віра в Христа й… революція. Недарма С. Франк назвав А. І. Герцена “основоположником житій революційних святих”. Некрасов теж щиро вважав, що революційний подвиг абристов, революційних демократів 1860-х рр. і інших руйнівників традиційних цінностей – грунтується на істинно християнських підставах. Багатьох з них поет без усякої умовності називає “святими”. Для Некрасова самопожертва

таких людей, як Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, таких діячів, як абристы й т. п. було, безсумнівно, оточено ореолом християнської жертовності. Поет добре пам’ятав слова Ісуса Христа: “Немає більше тої любові, як якщо хто покладе душу свою за друзів своїх” Іоанн, гл. 15, ст. 13. Але як він розумів ці великі слова? Для нього немає різниці між подвигом самопожертви й подвигом бунтарства, навіть бунтарства, зв’язаного скровью.

Некрасов вишиковує у своїх добутках цілий мир, перейнятий дійсно високою художньою думкою про героїчну жертву. Цей мир разюче нагадує мир євангельський. Подвижники – революціонери

Добролюбов, абристы, вигаданий Гриша Добросклонов і ін. – це жменька апостолів, возвещающих нову правду старому миру. Цей мир жене їх, підтверджуючи слова Христа: “Вони будуть віддавати вас у судилища й царям…” Матф., гл. 10, ст. 17 – 18. Відбиваючи зародження психології “народного заступника” або “слуги народу”, Некрасов викликає асоціацію з євангельським завітом Христа: “Хто хоче між вами бути більшим, так буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, так буде вам рабом; тому що Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити й віддати душу Свою для спокути багатьох” Матф., гл. 20, ст. 26-28. Так, наприклад, Гриша Добросклонов про своє служіння народу мислить винятково в євангельських категоріях. Учачись у семінарії, він “певал” про вахлачине “голос молитовним”. У самійій піснні Гриши Добросклонова відбиваєтьсяється євангельськее мировидение, і насамперед навчанння Христа про дв можливі шляхи життя людської:

Серед миру дольного

Для серця вільного

Є два шляхи

………………………

Одна простора

Дорого – уторована

Страстей раба,

По ній величезна,

До спокуси жадібна

Іде юрба

………………………

Інша – тісна,

Дорога чесна…

Це майже переказ Євангелія від Матфея: “Входите тісними вратами; тому що широко врата й великий шлях, що ведуть у погибель, і багато хто йдуть ними; тому що тісно врата й вузький шлях, що ведуть у життя й деякі знаходять їх” гл. 7, ст. 13-14.

Однак цей євангельський мир у творчості Некрасова вільно або мимоволі, але часто виявляється як би переверненим. Справа в тому, що подвижники Некрасова, що приносять свою душу в жертву “за други своя”, діють не в ім’я Христа. Це жертва не смиренності, але бунту. Це принципово міняє справу. Традиційно православний світогляд Некрасова зберігає весь звичний набір цінностей лише зовні, а по суті найчастіше виявляється в суперечності з євангельським духом. Євангеліє призиває до Божией любові й учить ненавидіти тільки гріх. Формула ж Некрасова: “Те серце не навчиться любити, що утомилося ненавидіти” – вся за духом своєму чисто мирська, вона встановлює не Божу, а людську справедливість і правду. У Євангелії поет, на жаль, не сприйняв головного – духу смиренності, але прочитав його як вчення про побудову царства правди й справедливості вже тут, на землі. Христос же сказав: “Царство Моє не від миру цього” Ин., гл. 18. Ст. 36.

Глянемо хоча б на відоме зі шкільної лави вірш “Пам’яті Добролюбова” 1864. Воно містить у собі риси житія “преподобного” святого. Через весь вірш проходить думка про “суворість”, аскетичности революціонера Добролюбова:

Свідомо мирські наслажденья

Ти відкидав, ти чистоту зберігав,

Ти спразі серця не дав утоленья…

У вірші зустрічається й звичайна для житія преподобного думка про “пам’ять смертної” “але більше вчив ти вмирати”, і взагалі характерна церковна лексика: “світильник” “Світильник тіла є око” – Матф., II, 34, “світлий рай”, “перлини”, “вінець”. Перед нами не революціонер, а святий. Некрасов любується “жертвою” Добролюбова, що умерли, як відомо, у ранньому віці від

Сухоти, йому мало справи до того, що риси “житія” Добролюбова лише зовні збігаються з житіями святих, тому що відкидання мирських насолод та ін. тут зовсім не пов’язане з ім’ям Христа.

Особлива розмова про поему “Російські жінки” і про поему “Дідусь”. Тут автор зображує абристов. На жаль, навіть в академічному виданні Некрасова відсутні які б те не були коментарі, що пояснюють релігійний шар цих поем. Тим часом, євангельські ремінісценції багато чого проясняють. Без них неможливо правильно зрозуміти позицію автора, його глибинний погляд на історичний учинок абристов. У поемі “Дідусь”, наприклад, головний герой зображується Некрасовим як апостол нового часу. Слово “апостол” навіть названий:

Стрункий, високого зросту,

Але як дитина дивиться,

Якось апостольски просто,

Рівне завжди говорить…

………………………………/p>

Те-Те посмішка свята….

Весь образ дідуся овіяний євангельським світлом. Кімната дідуся названа “келією”, що він оголошує “тугою вавилонської”. Не випадкова й ремінісценція з Євангелія: “Слухав – имеющий вуха”. У картині повернення героя в родове гніздо збережений біблійний колорит:

Благословив він, ридаючи,

Будинок, і сімейство, і слуг,

Пил обтрусив у порога,

Із шиї врочисто зняв

Образ розп’ятого Бога

И, покрестившись, сказав:

– Днесь я з усім примирився,

Що потерпів на столітті!.. –

Син перед батьком схилився,

Ноги обмив старому

У всій сцені відчутна деяка навмисна стилізація під склад Старого й Нового Завіту, що надає образу головного героя не тільки патріархальний відтінок, але і явний ореол апостольської святості

Те ж бажання показати в “апостолі” революційної демократії Н. Г. Чернишевському святого продиктувало Некрасову наступні рядки:

У його душі немає помислів мирських

………………………………………

Його ще покамест не розіпнули,

Але година прийде – він буде на хресті;

Його послав Бог Гніву й Суму

Рабам землі нагадати Охристе.

Некрасов любується різким контрастом розкоші й бідності Христової правди заради, контрастом між замаскованої, одягненої в пишні одяги неправдою “Там люди заживо гниють – // Ходячі труни…” і правдою, що ходить у руб’я. Княгиня Волконська в поемі говорить про те, що місце її “не на пишному балі, // А в далекій пустелі похмурої, Де в’язень втомлений у тюремному куті // Терзається лютою думою”.

Тема революціонерів як християнських подвижників могла звучати й звучала в часи Некрасова двозначно. Багато хто, як, наприклад, Ф. Тютчев, не могли сприймати абристов як подвижників так ще й християнської користі. Чого коштує його вірш ” 14-е абря 1825?:

Народ, цураючись віроломства,

Паплюжить ваші імена –

И ваша пам’ять від потомства,

Як труп, у землі похована

Про жертви думки безрозсудної…

Некрасову важко було виправдувати державних злочинців – не тільки по цензурних міркуваннях, але й морально: мало хто схвалював руйнівну для Росії діяльність абристов. Інша справа – тема жіночого подвигу як подвигу християнського, воістину святого

Справді, і автор поеми, і його героїні мислять поїздку в Сибір слідом за чоловіком як євангельський за духом учинок. Піти за чоловіком, бути вірної йому й у щастя й у лихий час,- такий борг жінки-християнки. Княгиня Трубецька вислухує мовлення губернатора про те, що її від’їзд убив старого її батька, а виходить, потрібно повернутися. Але, вибираючи між батьком і чоловіком, княгиня відповідає:

Немає! Що один раз вирішене –

Виконаю до кінця!

Мені вам розповідати смішно,

Як я люблю батька,

Як любить він. Але борг інший,

И вище й святей,

Мене кличе. Мучитель мій!

Давайте коней!

Чому ж вибір княгині на користь чоловіка не тільки вище, але й “святей”? Цей вибір – вибір не життєвий, не випадковий, але – християнський. У Біблії сказано: “Цього заради залишить людина батька свого й матерь, і приліпиться до дружини своєї: і будета два в плоть едину” Побут. 2, 24. Ці слова нагадує й святитель Тихін Задонський у міркуванні “Про посаду чоловіків і дружин”: “Де большия любве сподіватися, як між чоловіком і женою? Естественною любовию любить людина батька й матерь свою; але Писання святе глаголет: залишить людина батька й матерь свою, і приліпиться до дружини своєї й будуть обоє в плоть едину” Утвору иже у святих батька нашого Тихона Задонського. Т. Ш. М., 1889. С. 365. Таким чином, княгиня надходить прямо по навчанню святих Отцев.

На проповіді в тиждень св. дружин-мироносиць Церква говорить: ” Жінки-Християнки! Затвердите у своїй душі образ св. дружин-мироносиць і постара

Йтесь наслідувати у своєму житті їх високим, достохвальным чеснотам…Призначення жінки – сім’я. Вона – завжди вірна супутниця в житті й незамінній помічниці своєму чоловікові. Віддана волі Божией, вона понесе з ним загальний хрест нерозлучно до самої могили; якщо осягнуть їх які-небудь несчастия й нещастя життя, вона не тільки не вимовить слово ремства або докору, але своїм сподіванням на милосердя Божие підтримає мужність духу свого чоловіка” Православна сім’я. Т. 1. Спб., 1996. С. 259-260. Дружини абристов, відкидаючи лукаві советования своїх ближніх, дійсно робили свій жіночий християнський подвиг, збираючи всю свою волю й виступаючи вже прямо в якості “воїнів христових”. Не випадково княгиня Трубецька говорить своєму батькові:

Але сталлю я одягла груди…

Пишайся – я дочка твоя!

Героїні некрасовской поеми у своїх діях і рішеннях постійно апелюють прямо Кбогу.

“Подумай!” Я целую ніч не спала,

Молилася й плакала багато.

Я Божию Матерь на допомогу кликала,

Ради просила в Бога

Знайшовши в собі сили пручатися переконанням рідних, які в цьому випадку радять “не Божеське, а людське”, Волконська впевнена, що її волю “Сам Господь підкріплював”. Приймаючи тверде рішення випливати за чоловіком на каторгу, вона викликує: “И вірю я твердо: від Бога воно!”.

Всі ці пасажі з апеляцією до ім’я Божому могли б здатися й загальними місцями, якби не вся наскрізна образність, а головне – логіка поеми “Російські жінки”. Логіка й образність – сугубо християнські. Князь Волконський бачиться його дружині не тільки в ореолі святості, але й – більше того – в образі Самого Христа:

Дарма чорнило його наклеп,

Він був безупречней, чим колись,

И я полюбила його, як Христа…

У своєму арештантському одязі

Тепер він беззмінно коштує переді мною,

Величчю лагідним сіючи

Терновий вінець над його головою,

У погляді – любов неземна…

В іншому місці поеми знову треба порівняння Сергія Волконського із Христом: “Але лагідний він був, що як обрав його // Орудьем своїм Искупитель”.

Якщо абристы бачаться ії Волконської в сяйві тернових вінців, те й свій власний шлях відтепер представляється їй як шлях Божого избранничества, як подвиг в ім’я Христа. При зустрічі з Катериною Трубецької вона говорить:

И обидві гідно свої хрести понесемо…

………………………………………………/p>

Тепер перед нами дорога добра,

Дорога обранців Бога…

…………………………………………

Чиста наша жертва – ми все віддаємо

Обранцям нашим і Богові

Бог постійно на вустах княгині Волконській. Коли вона потемки біжить у шахті до свого чоловіка Сергію й добігає непошкодженої, вона постійно поминає Боже ім’я: “Господь, коли хоче скрізь проведе”, “Бог вивів мене непошкоджене”, “Я хрестом осінилася”, “Як Бог уберіг у мені душу!”. Навіть засланці абристы, що побачили в шахті Волконську, викликують:

И хтось стоявший на самому краї

Викликнув: “Не чи ангел Божий?

Дивитеся, дивитеся!” – Адже ми не в раї:

Проклята шахта схожої

На пекло! – говорили інші сміючись…

Слово “святість” рефреном проходить через весь опис зустрічі подружжя Волконських: “И я підбігла… І душу мою // Наповнило почуття святе…Свята, свята була тиша!”

У поданні Некрасова абристы – не заколотники, що повстали на помазаника Божия пануючи Миколи 1-го, а “орудье Искупителя”, що встановлює вищу справедливість, вибрані святі люди. Чи не вперше в “Російських жінках” борці за справедливість і народне щастя представлені в Некрасова не тільки як святі, але і як смиренні, лагідні люди – по подобі Христа. При першій зустрічі із дружиною Сергій Волконський говорить у Некрасова, “що корисно йому // Довідатися чеснота смиренья”. А це у свою чергу повинне свідчити про абсолютну щирість почуттів і думок революціонерів-подвижників. По суті, вони є явними порушниками церковних підвалин не випадковий у поемі епізод вигнання митрополита, що призиває до покаяння, із площі: “Піди, старий! Молися за нас!”. У той же час абристы суб’єктивно, мабуть, відчували себе людьми, гнаними за Божу правду. Їм повинна була належати, по і Некрасова поданням, слава одного із блаженств, про які возвестил Христос:

“Блаженні вигнані за правду, тому що їх є Царство Небесне. Блаженні ви, коли будуть паплюжити вас і гнати й усіляко неправедно злословити за Мене. Радуйтеся й веселитеся, тому що велико вашу нагороду на небесах: так гнали й пророків, що були раніше вас” Матф. 5, 10 – 12.

Ні абристы, ні Некра

Сов не відкидають Бога, – навпроти, призивають Його ім’я, апелюють до Вищого авторитету. Це видно й у некрасовской поемі, і в останньому, наприклад, листі К. Ф. Рилєєва, написаному в день страти – 13 липня 1826 р. – дружині: “Бог і Государ вирішили долю мою. Я повинен умерти й умерти смертю ганебної. Так буде Його свята воля. Мій милий друг… за душу мою молися Богові… Не нарікай на Нього, ні на Государя. Це буде й нерозважливо, і грішно. Нам не осягнути несповідимі долі Незбагненного. Я жодного разу не возроптал в усі час мого висновку, і за те Дух Святої дивно утішає мене… ПРО, милий друг, як спасительно бути християнином! Дякую моєму Творцеві, що Він мене освятив і я вмираю в Христі… Зі світанком буде в мене священик, мій друг і благодійник, і знову причастить…”. Очевидно, що Рилєєв покаявся у своєму бунтарстві й примирився із Церквою. Тільки тепер він, видимо, усвідомив, що бунтарство не сумісне із призиванням Божого ім’я

Некрасов цього, здається, так і не зрозумів. У поемах “Дідусь”, “Російські жінки”, “Кому на Русі жити добре?”, у віршах “Пам’яті Добролюбова”, “Не говори: “Забув він обережність!..”” і інших своїх добутках 70-х рр. він завзято вертається до ідеї боротьби, ідеї любові-ненависті, любові-помсти, до “революційного” тлумаченню Євангелія. Недарма І. А. Гончарів сказав про нього: “Він був щирим тільки тоді, коли “ненавидів і проклинав”… Така була його натура – і тоді він був сильний, правдивий”. Тут, у цих словах, звичайно, не вся правда про Некрасова. І все – таки… Уловив цю внутрішню несвободу Некрасова й Панас Фет. Ще за десять років до смерті Некрасова він написав вірш “Псевдопоэт”:

Тягнучи по примсі народу

У бруді низкопоклонный стих,

Ти слова гордого воля

Жодного разу серцем не осяг,

Не підносився богомільно

Ти в освіжаючу імлу,

Де беззавітно лише привільно

Вільній пісні так орлові

Колись про небезпеку “революційного” тлумачення Євангелія попереджав філософ Н. Бердяєв: “Є одна дуже небезпечна книга :це – Євангеліє. Слова Сина Божа страшні для неправди миру цього. На книзі цієї важко обгрунтувати…класовий революційний соціалізм, заздрість і користь робітника, неможливо восславить революцію”. І відразу філософ додає: “Зловживати можна всім. Досить згадати, що слова Ап. Павла: “Якщо хто не хоче трудитися, той не їсть”, – красуються на всіх радянських заборах. Некрасов був саме одним з тих, хто в силу багатьох причин – “зловживав”. При цьому варто пам’ятати, що він був абсолютно щирий у своїй вірі, що, по його поданнях, Бог благословляє заколот проти соціальної несправедливості як Бог “сірих і вбогих”. Це була історична спокуса, властиве не одному тільки Некрасову. Згадаємо хоча б досвід петрашевцев і знаменитий вірш “Уперед! Без страху й сомненья…” А. Плещеєва. У цьому вірші – типові й для Некрасова поняття: “подвиг”, “зоря святого искупленья”, “дієслово істини” і т. д. Як і в Некрасова, євангельська істина підпорядкована у вірші Плещеєва ідеї “боротьби кривавої”. Воістину це була спокуса, якого багато хто так і не перебороли. Некрасов з’явився, мабуть, єдиним дійсно більшим художником, що встав під прапори революційної демократії й давшим настільки своєрідне трактування Євангелія. У цьому змісті він є прямим попередником Олександра Блоку, що у поемі “Дванадцять” теж побачив революцію із Христом. Казавшийся багатьом читачам Блоку парадокс насправді має довгу літературну традицію