Я хочу розповісти вам про книгу Б. Васильєва “А зорі тут тихі”
Я порию себе відчуваю зв’язковий Між тими, хто живий И хто віднятий війною… Ні, ніщо не забуте. Ні, ніхто не забутий, Навіть того. Хто в безвісній могилі лежить. Ю. Друніна Здрастуйте, дорогі дівчинки, мої однолітки, чия юність обпалена війною, ті, кому випало нелегкий воєнний час. Звертаюся до вас, як до живих, тому що вірю в безсмертя душі, а ще більше – у людську пам’ять. Поки ми пам’ятаємо – ви живі! Я почуваю, що між вами й мною існує зв’язок – тоненька ниточка, що переплітає наші долі, змушує по-новому подивитися на дійсність,
Зустрітися з вами, ближче довідатися й зрозуміти вас, перевірити себе. Піти з вами в розвідку й пройти шлях від життя до смерті й від смерті до безсмертя в незвичайному травні тої військової весни. Говорять, він був чудовий у буйному цвітінні дерев, у смарагдовій зелені молодих листочків, “а дні стояли теплі, безвітряні, і все ваше перше відділення на чолі з командиром молодшим сержантом Осяниной загоряло на
Я, як і ти колись, на порозі випускного шкільного балу. Мені, як і тобі тоді, має бути вибрати дорогу в житті. Ти багато про що мріяла, тиха, скромна дівчинка, учениця дев’ятого “Б” класу. Напевно, і життя твоя повинна була бути тихої, розміряної, як мріялося
Але у твоєму житті, перевесниця, усе виявилося стрімко: зустріч із лейтенантом Осяниным, перший поцілунок, перший дотик, від якого “мурашки по тілу”. Любов… Любов більша, на все життя, про яку мріє кожна з нас. Ти поспішала, ні як ти могла знати, що тобі так мало долею отмерено.
У цю коротку життєву мить ти змогла вмістити стільки, що іншому й на все довге життя вистачило б. Ти любила, Рита, і була улюблена, ти дуже любила чоловіка, не могла представити із собою іншого чоловіка! “Один був чоловік – той, що вів у штикову поріділу заставу на другому світанку війни”. Риточка, ти народила йому сина, на другий день війни стала вдовою, пішла на фронт і віддала життя за Батьківщину!
Ти пішла мстити за мирне життя, за любов, за чоловіка! Ти навчилася ненавидіти тихо й нещадно, а жити ти вже не жила, тому що неможливо жити затягнутої ременем “на саму останню дірочку”. Жити з ненавистю не можна, умерти – можна. Стругаючи, стримана, цілеспрямована, правильна
Саме до тебе надіслали Женьку, Женьку-Русалку, із прозорою шкірою, фігурою, з якої можна “скульптуру ліпити”, руду Камелькову, що, незважаючи на всі трагедії, була надзвичайно товариської, веселої, бешкетний. Риточка, ти дуже швидко зійшлася з Женькой, хоча ви дуже різні. Одне у вас загальне – до війни “особистий рахунок є”. Женячи, я захоплююся твоєю красою, жіночністю, умінням бути мужньої. Цікаво, а що переживала ти тоді, Женя, коли німців в обхід навколо Легонтова озера направила?
Тобою неможливо було не любуватися й не любити тебе в ту мінуту, коли ти, зло рвонувши через голову гімнастерку, кинула неї на землю, підхопилася не таячись на кам’янистим, залитим сонцем беріг. Як гарна ти була: “Висока, білотіла, гнучка – у десяти метрах від автоматів”. Начебто для тебе немає й не існує смерті
И потім, ведучи німців від Риты Осяниной, ти вірила в себе, ні на мить не сумніваючись, що все окончится благополучно. “Адже так нерозумно, так нісенітно й неправдоподібно було вмирати в дев’ятнадцять років…” Женька, ти ж могла затаїтися, перечекати, зберегти життя, але ти, поранена, стріляла, і німці добили тебе в упор, а потім любувалися тобою: ти й у смерті була прекрасна. Я розумію, Женя, чому ти не затаїлася, ти мстила за Соню Гурвич, за Лізу Бричкину, за Галю Четвертак. Соня, ти потрапила на фронт випадково: перекладачів вистачало, а зенітниць – немає. Розумна дівчина з Мінська, з гарної, дружної сім’ї лікаря
В університеті ж ти, Соня, носила плаття, що перешитые із платтів сестер, “довгої й важкі, як кольчуги”, а в армії – чоботи на два номери більше (одержала випадково, по недосвідченості). Чужі речі, та й життя ти, Сонечка, прожила не свою: чужу й випадкову. Ідучи добровольцем на фронт, твій хлопчик подарував тобі томик віршів Блоку. І ти в засідці “співучо, точно молитву” читала: Ми – Діти страшного років Росії – Забути не в силах нічого. Спопеляючі роки! Як очевидний зв’язок поколінь: Блок – ти – я, нас не могла не хвилювати доля Росії
Маленький романтик, Галя, життя виявилася набагато жорсткіше, ніж ти про неї представляла. Ти й на війну просилася, тому що мріяла про подвиг. Реальний же мир вимагав не героїчних поривів, а неухильного виконання військового уставу. І ти розгубилася. І плакала по ночах
Я не маю права засуджувати тебе, Галя, за те, що ти не могла перебороти в собі страху. Як би я повелася на твоєму місці? Увесь час запитую себе про це. Не знаю. Ліза, Лизавета Бричкина, ти, здавалося, краще всіх була готова до військових труднощам
Добре знала ліс (виросла в ньому), була міцної будови. Теплим від тебе тягло, “як від російської рідної грубки”, а головна якість твоє, Ліза, що ти мала велике жіноче мистецтво – умінням чекати. І ти всі дев’ятнадцять років прожила “чекаючи завтрашнього дня”. Це почуття близько й зрозуміло мені. Я теж, як і ти, живу чекаючи чогось незвичайної й прекрасного: любові, твердження себе як особистості, щастя. Дівчинки, я розстаюся з вами, але не прощаюся
Ще не раз я подумки прийду до вас звіряти свої справи, думки, учинки. І чому так складається життя, що “спокій нам тільки сниться”? Я не говорю про спокій болота, але спокій для творення, Творчості, щастя теж повинен бути. Ви пішли в безсмертя, щоб наступні покоління могли жити й творити. Так хочеться в це вірити!
(2 votes, average: 5.00 out of 5)