Жінка на війні (за повістю Б. Васильєва “А зорі тут тихі”)

Шістдесят з гаком років тому на російських людей раптово обрушилася страшна трагедія. Війна – це розруха, злидні, жорстокість, смерть. Війна – це тисячі понівечених, убитих, замучених у таборах людей, це мільйони покалічених доль. Ми звикли до того, що на війні немає місця сентиментальності й ніжності, а слово “герой” в нашому розумінні – це обов’язково боєць, солдатів, словом, чоловік. В усіх на слуху імена: Жуков, Рокоссовський, Панфілов і багато інших, але мало кому відомі імена тих дівчат, які прямо з випускного балу потрапили

на війну, без яких, можливо, і не було б перемоги.

Мало кому відомо, що медсестри, наші ровесниці, під свист куль витягали з поля бою поранених бійців. Якщо для чоловіка захист вітчизни – це борг, священний обов’язок, то жінки йшли на фронт добровільно. Їх не брали з-за юного віку, але вони все одно йшли. Йшли й освоювали професії, які до того вважалися тільки чоловічими: льотчик, танкіст, зенітник… Йшли і вбивали ворогів не гірше за чоловіків. Їм було важко, але вони все одно йшли.

Про Велику Вітчизняну війну написано дуже багато творів, в яких без прикрас показані всі труднощі, з якими стикалися люди

на війні, але більше всіх мене вразила повість Б. Л. Васильєва “А зорі тут тихі…”.

Борис Васильєв відноситься до тих письменників, хто сам пройшов важкими дорогами війни, хто захищав рідну землю зі зброєю в руках. Крім того, ним написано багато розповідей про те, що йому довелося пережити у важкі фронтові роки. І це переживання очевидця, а не домисли творця.

Повість “А зорі тут тихі…” розповідає нам про далекі воєнні роки. Дія розгортається в травні 1942 р. Головний герой, Федот Євграфович Басков, за “власним бажанням” отримує в розпорядження жіночий зенітно-кулеметний батальйон: “Шліть непитущих… непитущих і це… Щоб, знаєте, щодо жіночої статі…”. Про своє старшині дівчата невисокої думки, постійно жартують над ним, називаючи “пеньок замшілий”. І дійсно, в свої тридцять два роки старшина Басков був “старше самого себе”, він небагатослівний, але багато що знає і вміє.

Всі дівчата не схожі один на одного. Помічниця старшини, сержант Рита Осяніна, сувора, рідко сміється дівчина. З довоєнних подій вона найяскравіше пам’ятає шкільний вечір, коли зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком – старшим лейтенантом Осяніним. Він був сором’язливий, як і вона сама, танцювали разом, розмовляли… Рита вийшла заміж, народила сина, і “більш щасливої дівчини просто не могло бути”. Але тут почалася війна, і цієї щасливої долі не судилося бути продовженою. Старший лейтенант Осянін загинув на другий день війни, в ранковій контратаці. Рита навчилася ненавидіти, тихо і нещадно, і, вирішивши помститися за чоловіка, пішла на фронт.

Повна протилежність Осяніной – Женька Комелькова. Сам автор не перестає милуватися їй: “висока, руда, білошкіра. А очі дитячі: зелені, круглі, як блюдця “. Сім’ю Женьки: маму, бабусю, братика – всіх вбили німці, а їй вдалося сховатися. У жіночу батарею вона потрапила за роман з одруженим командиром. Дуже артистична, емоційна, вона завжди привертала чоловічу увагу. Подруги кажуть про неї: “Женька, тебе б в театр…”. Незважаючи на особисті трагедії, Комелькова залишилася життєрадісною, пустотливий, товариською і пожертвувала своїм життям заради інших, заради порятунку пораненій подруги.

Боєць Ліза Брічкіна відразу сподобалася Васкову. Доля її теж не пошкодувала: з дитинства їй довелося самій вести господарство, бо мати її сильно хворіла. Вона годувала худобу, прибирала в будинку, готувала їжу. Вона все більше віддалялася від своїх однолітків. Ліза стала дічіться, відмовчуватися, обходити галасливі компанії. Одного разу її батько привів у дім мисливця з міста, і вона, нічого не бачачи, окрім хворої матері і вдома, закохалася в нього, але він не відповів їй взаємністю. Їдучи, він залишив записку Лізи з обіцянкою в серпні влаштувати її в технікум з гуртожитком… Але і цим мріям не дала здійснитися війна! Ліза теж гине, вона тоне в болоті, поспішаючи на допомогу своїм подругам.

Скільки дівчат, стільки доль: всі різні. Але в одному вони все ж таки схожі: всі долі зламала, спотворила війна. Отримавши наказ не пропустити німців до залізниці, дівчата ціною власних життів виконали його. Всі п’ять дівчат, які вирушили на завдання, загинули, але загинули героїчно, за Батьківщину.

“А зорі тут тихі…” – значне за змістом художнє полотно, твір глибокого громадянського та патріотичного звучання. У 1975 р. за цю повість Б. Васильєв удостоївся Державної премії СРСР.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Жінка на війні (за повістю Б. Васильєва “А зорі тут тихі”)