“Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого” (образ Мефістофеля у трагедії Гете “Фауст”)
Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навколишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згадати біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід “філософського каменя”, за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути “еліксир життя”, що повертає молодість і здоров’я.
Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою всемогутність, що викликало новий вибух церковної диктатури
Але Фауст був героєм саме для Гете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років.
За цю трагедію, яка стала символом усього життя письменника, Гете брався в передсмертні хвилини: під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис.
Можливо,
Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилася духовна еволюція автора. Герой Гете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге “я”:
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай несхожі і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує в нім в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, друге “я” Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за тс, щоб вимовити: “Спинися, мить! Прекрасна ти!”. Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням,- він із Мефістофелем заодно, а коли його облягають сумління,- він розходиться з Мефістофелем, як із чимось потворним і ганебним. Гетівський Мефістофель завжди різний, суперечливий, то привабливий, то відразливий.
Навіть індивідуалізм Фауста плекається мефістофельськими методами. Спочатку це виявляється у коханні (загибель обдуреної Маргарити, містичне кохання античної Гелени), а згодом – у пануванні (смерть старих Філемона і Бавкіди, які стерегли свій дзвін).
Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням – у цьому ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить смислу, вважаючи перемогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать.
У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його несамовитої боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів:
Та чимось чужим душа моя обнята:
Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята,
І їх клясти не маю вже снаги…
Отже, друге “я” Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: “Слід моїх днів земного життя не кане у віках”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)