(по романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”) Одні говорять, що ця людина – великий християнин. Інші пам’ятають, що він був революціонером, брав участь у змові петрашевцев, присуджений був до страти. У білому халаті й у ковпаку смертника в лютий мороз стояв він на Семеновском плацу, слухав вирок, чекав розстрілу й, як писав про це через кілька десятиліть, на ешафоті вважав себе правим і ні в чому не каявся. Ця людина з такою дивною, важкою долею, такий бедный, загнаний, що багато працював, цей геній, у якого не було грошей на їжу, –
він жив за кордоном на поганому чаї, а в Росії благав одного з видавців, щоб йому дали 15 рублів авансом. Ім’я цього генія – Федір Михайлович Достоєвський. Тепер, коли відкриваєш найвідоміший і найбільш значний роман Ф. М. Достоєвського – “Злочин і покарання” – стає зрозумілим, що такий добуток міг написати тільки людина, сам жах, що пізнав, крайньої вбогості, що пройшов крізь в’язницю й каторгу. Отже, з найперших сторінок роману його головний герой – студент, вірніше, що був студент Петербурзького університету. Родіон Розкольників одержимо ідеєю, що допускає “кров по совісті”. Розкольників
довго міркує над вітчизняною й закордонною історією й бачить, що прогрес здійснюється завжди за рахунок когось, на чиїхось стражданнях, жертвах і крові. Опустившись на дно життя, не маючи навіть засобів для продовження навчання в університеті (яка там навчання, коли він навіть “спав… тому що був, не роздягаючись, без простирадла, покриваючись своїм старим, старим, студентським пальто й з одною маленькою подушкою в головах, під якою підкладав всі що мав білизни, чистого й заношеного, щоб було вище узголів’я”), Родіон задумав ціною “крові по совісті”, убивства зовсім марної з погляду. здорового глузду, що віджила вже своє століття баби-процентщицы, за допомогою її грошей здійснити прогрес свого життя – заможне існування, можливість нормально закінчити університет і одержати престижну роботу. Родіон ділить людей на дві категорії. До першого – “тваринам тремтячої”, що приймають мовчачи й безмовно будь-який порядок речей, він відносить бабу. До других, “сильним мируу цього”, яким ніщо не варто порушити будь-які моральні норми, він відносить не тільки Наполеона, Магомета, але й себе: “…Чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу? Чи насмілюся нагнутися й взяти чи ні? Чи тварина я тремтяча або право маю…” А раз “право має”, так і вбиває: “Кров заюшила як з перекинутої склянки, і тіло повалилося горілиць. Він відступив, дав упасти й негайно ж нагнувся до її особи; вона була вже мертва”. Здавалося б, мрія Раскольникова здійснилася: баба мертва (правда, заодно довелося “забрати” і випадкового свідка, Лизавету), багатство (як потім з’ясувалася, лише невелика частина) у його руках, живи й радуйся, але герой наш не знає, що йому робити. Взагалі, з якою метою він убив? Родіон зізнається Сонечке Мармеладовой: “Не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця! Не для того я вбив, щоб, діставши кошти й влада, зробитися благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного; а там став би я чиїм-нибудь благодійником або всім життям, як павук, ловив би всіх у павутину й із всіх живі соки висмоктував, мені в ту мінуту однаково повинне було бути!” Життя ставило героїв роману в такі тупики, коли, з погляду Раскольникова, аморальним стає саме неухильне дотримання моральності. Люба сестра Раскольникова Дуня готова вийти заміж не по любові за цинічного ділка Лужина для того, щоб допомогти братові закінчити університет. Не піди Сонечка Мармеладова на панель – умерли б з голоду її домочадці. Але злочин Раскольникова – не вихід з тупика, а ще більший тупик. Родіона було по-людськи просто жаль, якби він через страх викриття не скористався награбованим, затаївся й жив як і раніше тихо. Але адже, зробивши вбивство, Розкольників поставив себе в протиприродне положення до оточуючих людей. Він змушений постійно, на кожному кроці брехати собі й іншим, і ця неправда, ця “гра” висушують, спустошують душу героя. Злочином Розкольників відрізав себе від людей, фактично він не бабу і її сестру, а себе вбив. Раскольникова постійно тягне до людей, а ті не розуміють його, приймають за божевільного. І тільки Сонечка Мармеладова виявилася здатна зрозуміти й відчути Раскольникова, співпереживати йому: “…він раптом підняв голову й пильно подивився на неї; але він зустрів на собі неспокійний і до борошна турботливий погляд її; отут була любов; ненависть його зникла, як примара”. У класі ми част
