Я була тоді з моїм народом: Ахматова
А. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесен і трагічного, увійшла у російську літературу насамперед як співак любові. Однак із часом – часу бур і потрясінь у долі Росії – її лірика, спочатку камерна, интимно-исповедальная, знаходить високе цивільне звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви гражданственности, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне; бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядка:
Мені
Не опоганився скорботний дух. Блок сказав про цей вірш: “Ахматова права. Це неварте мовлення”. “Глухий і грішний” край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині – от головний громадянський обов’язок. В одному з віршів 1922 року Ахматова пише: “Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам”. Доля вигнанця представляється їй не тільки невартої,
Їм пісень я своїх не дамся
Разом зі своєю країною вона переживає всі нещастя, що випали на довго Росії. У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:
Ми на сто років зостарилися, і це Тоді трапилося в годину один.
Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, тому що
Їй, що спорожніла, наказав Всевишній
Стати книгою грозових звісток. Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові й самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша “Молитва”, написаного в 1915 році:
Дай мені гіркі роки недуги, Задиханъе, безсоння, жар, Отими й дитини, і друга, І таємничий пісенний дарунок…
Щоб хмара над темною Росією Стала хмарою в славі променів. “У роки митарств, у часи немислимого побуту”, коли “усе розкрадено, віддано, продане”, Ахматова зберігає віру у світло й тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усього своєї Творчості Ахматова висвітлює “страшний шлях” свого покоління – покоління, що вкусили “мало меду”, але багато прикростей. Сучасники її – люди, “бесслезнее, надменнее й простіше” яким у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а – “бруд на калошах” і “хрускіт на зубах”, однак:
Лягаємо в неї й стаємо нею, Тому й кличемо так вільно своею.
В одній з “Північних елегій” Ахматова міркує про свою долю, на якій наклало свій відбиток нещадний час: Мене, як ріку, Сувора епоха повернула. Її шлях відтепер іншої. Але вона не жалує про це:
Я якби відтіля подивилася Я на своє теперішнє життя, Довідалася б я заздрість нарешті.
Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: “И завіса здіймала без мене й також падав”. Але – вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитої в неї віршах
В 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему “Реквієм”. Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатний утвір ахматовского генія – молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору – щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів – таким було її прилучення до нещасть країни, – стоявших разом з нею в тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю, що
Для них виткала я З бедних, у них же підслуханих слів.
Вона, ця, за словами Жданова, “баринька, що метається між будуаром і молитовнею”, пише про те, як
Безвинна корчилася Русь Під колісьми чорних “марусь”.
Вірші Ахматової в період другої світової війни – своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму, Цикл віршів про ленінградську блокаду, що поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати равнодушно. Біль пронизує кожний рядок:
Принеси ж мені горсточку чистої, Нашої невської студеної води, І з голівки твоєї золотавої Я криваві змию сліди.
Однак за цим болем – невигубна віра в перемогу, нескінченну мужність:
Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху… Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда – це і її діти:
Щілини в саду вириті, Не горять вогні. Пітерські сироти, Детоньки мої!
Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про їх: “Щоб вас оплакувати, мені життя збережене”. В 1950 році вона пише:
Пройшло п’ять років – і залікувала рани, Жорстокою нанесені війною, Країна моя…
Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну “жахам війни”, і разом з усіма радується силі й волі своєї країни
Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:
Так багато каменів кинуте в мене…
Довгі роки після революції вона перебувала на положенні не те ізгоя, не те ув’язненого:
Одна на лаві підсудних Я незабаром піввіку сиджу.
Але стих Ахматовій завжди був чесний і мужній. “У ту годину, як валять мири”, вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок – бути зі своїм народом, бути його голосом
(1 votes, average: 5.00 out of 5)