Художня культура і її основні стилі. Романський стиль

Структура культури і науковий світогляд відбилися в середньовічній системі освіти. До неї входили:

Соборні та монастирські школи, що давали релігійну освіту. Там вивчалися “сім вільних мистецтв”, запропонованих ще римлянином Теренцієм Варроном (І ст. до н. е.). У ІХ ст. ці мистецтва викладали двома циклами:

Три науки про слово: граматика, риторика, діалектика (в основі пріоритет Логосу – Слова – Біблії) – це так званий “трівіум” (за римським політиком та письменником VІ ст. н. е. Кассіодором та пізньоримським філософом

Боецієм V ст. н. е.),

Другий цикл – квадріум – чотири науки про число: арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Другою складовою середньовічної системи освіти були латинські школи, що виникли в ХІІ ст. і давали світську освіту, в основу якої було покладено вивчення сакральних, з точки зору християнської церкви, грецької та латинської мов та літератури. Це була гуманітарна освіта. До кінця ХІХ ст. саме навчання в цих школах надавало право вступати в університети.

Університети – це теж частина середньовічної освіти. Багато з них виникли на базі латинських шкіл. Перший університет засновано в ХІ

ст. в Болоньї (Італія): це був дуже демократичний університет, за статутом якого ректором міг бути навіть іноземець, і в 1481 – 1482 рр. ректором був українець – Юрій Дрогобич. У ХІІ ст. було засновано Оксфордський університет (Англія); у ХІІІ ст. – Паризький, серія італійських (Падуя, Неаполь, Рим); у ХІV ст. – Кембріджський. У ХV ст. в Європі існувало 65 університетів.

В університетах переважали теологічні науки. Як правило, університет мав 4 факультети: артистичний (підготовчий), де вивчали латинь та “сім вільних мистецтв”; закінчивши його, можна було вступати вже на інші факультети: богословський, медичний, юридичний.

Першим європейським стилем середньовіччя став романський стиль, що домінував з 1000 р. – кінець ХІІ ст. (у деяких країнах і пізніше).

Цей стиль був новим за формою і за духом. Історія терміна “романський” має лінгвістичну основу: цей стиль зародився й активно розвивався у країнах, що розмовляли так званими романськими мовами, що вийшли з латині й трансформувалися під впливом місцевих варварських мов ще в “Темні віки”. Але цей термін виявився дуже вдалим тому, що об’єктивно визначив зв’язок ранньосередньовічного європейського мистецтва із мистецтвом і культурою пізнього Риму й римських провінцій.

Із 1000 року, коли кінця світу не відбулося, по всій Європі розпочався будівничий бум – перебудова старих і будівництво нових храмів, церков, монастирів як вияв вдячності Богові. Саме тому новий романський стиль сформувався перш за все в архітектурі, що стала найрепрезентативнішою формою втілення нових художніх принципів.

Паломництво до святих місць й хрестові походи проти сарацинів або “невірних”, що стали ознакою Середньовіччя, вимагали будівництва паломницьких церков і монастирів, які б могли умістити велику кількість людей, виконуючи при цьому захисну функцію. Саме в романській архітектурі вперше в епоху Середньовіччя з’явилися величезні кам’яні будови. Розміри церков і храмів вимагали й відповідних конструктивних рішень, орієнтиром для яких була архітектура Стародавнього Риму.

В основу покладено прості об’ємні фігури: куб, паралелепіпед, циліндри. Плоскі дерев’яні перекриття замінили хрестовими, циліндричними, хрестово-ребровими склепіннями.

Типовою рисою романського стилю стає масивність і хрестоподібність склепіння, що створювалося за допомогою двох перехресних напівциркульних склепінь.

В основі романського собору – базилікальний тип храму, характерний для Риму: це прямокутник з апсідою, де знаходився вівтар – найсвятіше місце в храмі, і символ неба. Там були розташовані престол – символ Голгофи, де розіп’яли Христа; жертовник (на північ від престолу) – символ Віфлеємської печери; горішнє місце – небесний престол, на якому сидів Христос.

Внутрішній простір розділявся на нефи (кораблі), що пов’язано із трактовкою християнського храму як “корабля Града Божого”, що пливе по хвилях історії.

Ближче до східної частини розміщувався поперечний неф – трипсепт, унаслідок чого в плані виникав латинський хрест (базиліка св. Петра в Римі – 325 р., храм св. Аполлінарія і Коассе в Равенні – VІ ст.).

І культові споруди (церкви, собори, монастирі), і світські будівлі – замки, виконуючи захисну функцію, мали вигляд фортеці. Донжон – прямокутна вежа в декілька ярусів з вузькими вікнами-бійницями, був головним елементом замкового комплексу в епоху Середньовіччя. З ХІ ст. цю центральну вежу стали будувати круглою, а з ХІІ ст. на вежі з’явилися машикули – галереї з отворами на підлозі, що виступала понад стінами вежі й використовувалася для захисних цілей. (Вежа чеського замку ХІІІ ст.).

Шедеври романського стилю:

Собор Нотр-Дам ля Гранд в Пуатьє з вежею на середохресті (місце, де центральний неф перехрещується із трансептом) – кінець ХІ – поч. ХІІ ст. Західний фасад цього собору відобразив ще одну рису стилю – наявність вестворку (це західна стіна з дзвіницями, що виконувала декоративну роль; почали добудовувати до християнських храмів ще в прароманський період);

Собор Нотр-Дам в Паре-ле-Моніаль з багатьма апсідіолами пірамідальної конструкції, яка втілювала середньовічні уявлення про пірамідальність світобудови – поч. ХІІ ст.

Скульптура здебільшого пов’язана із храмом: це рельєфні композиції над порталами храмів, найчастіше на тему “Страшного суду”. Але саме в них виявляється мистецтво гротеску, сміхове, карнавальне народне світосприйняття, яке М. Бахтін визначає як головне для світосприйняття середньовічної людини (рельєф тимпану Собору Сен-Лазар в Отені, 1130 – 1140 рр.).

Сцена, де чорти важать душі на терезах і чорт повисає на терцях, щоб переважити. І це в соборі! Це “гротескове мислення” (термін А. Гуревича), типове для Середньовіччя, цей “сміховий аспект світу” пояснює і наявність химер, осла в храмі замість єпископа, п’яну дівку, що грає Богоматір у всеп’яніших літургіях.

Живопис залишається релігійним за сюжетами і символіко-канонічним за стилем.

Завдяки символізму світ постає осмисленим й цілісним. Символ не тільки позначає головний архетиповий, небесний оригінал, а й є знаком, який цей оригінал заміщає, віддзеркалює, бо: “Всі творіння світу – суть для нас, ніби то книга, картина і дзеркало” (Алан Лілльський). Сама система знаків-символів – це єдина структура, де кожний знак перетікає в інший, пояснюючи його й себе. Наприклад, чотири традиційних для середньовічного живопису символи: орел, лев, тілець, людина тлумачаться як знаки християнських доброчесностей (людина – мудрість, тілець – смиренність, лев – мужність, орел – праведність). Це й відомі всім символи чотирьох євангелістів, що наповнює кожен знак більш складним змістом. Для освіченої людини розкривається й найвищий смисл цих символів як знаків “чотирьох головних моментів життя” Христа, про якого сказано: “людиною народжений, жертовним тільцем померлий, левом воскреслий, орлом вознесений”. Так елементи символічної системи поєднуються в чітку піраміду знаків, центруючись навколо фігури Христа, “сума” виявляється інтегральною, світ – єдиним”.

До найпопулярніших образотворчих символів належать:

Виноградна лоза – символ Христа та його учнів (“Аз єсмь лоза, а вы – гроздья”);

Якір – християнська надія;

Голуб – символ миру, а раніше – Христа та Святого Духу.

Найпоширенішими живописними техніками були фреска й мозаїка.

Живопис розвивався й у мистецтві книжкової літератури, золотого шитва, яким прикрашали інтер’єри церков й святковий одяг духовенства.

Серед стилів рукописного книжкового орнаменту виділяється англо-вінчестерська школа, що склалася в середині Х ст. під впливом каролінгського мистецтва у Ньюмінстерському абатстві у Вінчестері і у двох Кентерберійських монастирях. Стильовими ознаками цієї школи є фантазійні рослинні мотиви, складні віньєтки по кутах, техніка малюнка пером, тісний зв’язок орнаменту із мініатюрою. Сакраментарій св. Етевольда (або “Бенедікціонал св. Етевольда”), виконаний майстром Вінчестерського абатства у 963 – 984 рр. – одна з найкрасивіших пам’яток цього стилю.

У Німеччині епохи романського стилю складається й кельнська школа книжкової мініатюри, де умовні стилізовані зображення із домінуючою графічністю, чітко визначеним контуром заміщаються характерним для античної мініатюри світловим моделюванням об’єму. Пейзаж позначається тільки символічними знаками, формується інтерес до золотих фонів, у чому не можна не вбачати впливу іконопису: (Євангеліарій. Ісус зцілює паралізованого. ХІ ст.)

Окреме місце в рукописних книжкових мініатюрах Середньовіччя належить ініціалам (від лат. іnіtіalіs – початкові) – початковим літерам тексту, які іноді займають цілу сторінку і прикрашені складним орнаментальним візерунком (ініціал “Q”. Франція Х ст.), або включали до свого декору зображення людей і тварин (ізоморфічний ініціал “P”, поч. ХІІ ст; ініціал “J” з італ. рукопису XVІ ст.).