Поетичний стиль обрядових пісень у романі Андрія Печерського “В лесах”
Проблеми фольклору сьогодні стають дедалі актуальнішими. Жодна гуманітарна наука не обходиться без вивчення його матеріалу. Фольклор – це особливий продукт поетичної творчості, одним із видів якої є також і література [9, 149]. Тому між поетикою фольклору й літератури існує тісний взаємозв’язок. Значний внесок у розвиток фольклорних традицій у світовій літературі зробив П. І. Мельников (Андрій Печерський). У народних звичаях і обрядах знаходить письменник щиру поезію почуттів. Він оспівує народ, що живе у злагоді з матінкою-природою і підкоряється
Усталеність форм старообрядницького побуту багатьма, в тому числі і П. І. Мельниковим-Печерським, сприймалася прихильно як прояв духовної самобутності, яку зберігав народ [7, 223]. Відкриваючи роман, ми потрапляємо в край стародавній і таємничий, де ще живі легенди та перекази про невидимий град Кітеж і нашестя Батия на Стародавню Русь. “Старая там Русь, исконная, кондовая. С той поры как зачиналась земля Русская, там чуждых насельников не бывало. Там Русь сысстари на чистоте стоит, – какова была при прадедах, такова хранится до наших
Метою статті є аналіз поетичного стилю обрядових похоронних пісень у романі Андрія Печерського “В лесах”.
Від похоронних плачів віє віддаленою старовиною. Це давній обряд, залишки староруської тризни (завершальна частина поховального обряду, що складається з поминальної учти, під час якої випивають суміш пива, меду і виноградного вина), при здійсненні якої близькі до покійника, особливо жінки, голосили “плачем великим” [10, 560]. Усюди на Русі збереглися ці пісні, які вилились із ураженої тяжким горем душі. Із вуст у вуста переходили вони протягом віків від одного покоління до іншого, незважаючи на заборону церковних пастирів творити язичницькі “плачі” над християнськими тілами.
Ніде так не збереглися ці відголоси старовини, як у лісах півночі Росії, де за браком церков народ менше, ніж у інших місцевостях, піддавався впливові духовенства. Плакальниці, плачниці – виразниці чужого горя, жінки, які за наймом голосять і виконують стародавні “плачі” на похороні і на поминках, прямі нащадки тих віщунок, які “великими плачами” справляли тризни над тілами наших пращурів. Похоронні обряди здійснювалися ними статечно і злагоджено, за уставом, який усно передавався із роду в рід. На багатих похоронах плачі виконувались у вигляді драми: головна плакальниця починає голосіння, а інші хором їй відповідають. Різними бувають плачі при виносі покійника з дому, під час перенесення його на цвинтар, біля щойно заритої ями, за похоронним столом, при роздачі дарів (якщо помирала молода дівчина) [10, 556]. Одні поховальні пісні виконувалися від імені чоловіка чи дружини, інші – від матері чи батька, брата чи сестри; були звернені вони то до покійника, то до родичів, то до знайомих та сусідів. І на все свій порядок, на все свій устав. Таким чином, одночасно відбувалося два похорони: один – церковний, другий – давній, староруський, від якого віяло тою старовиною, коли наші предки ще поклонялися Ходячій Хмарі – Сварогу. Потім стали поклонятися Сонцю – Даждьбогу і, нарешті, Громові – Перуну, або Громові Гримучому. Щось подібне було у давніх еллінів: спочатку поклоніння Урану (небу), потім Кроносу (часові, який указувався ходом сонця) і Зевсу (грому). Що в еллінів Кивила – то у слов’ян Мати Сира Земля [10; 556].
Знавець давньої літератури, Андрій Печерський іноді вдавався до прямих перегуків з шедеврами російського середньовіччя. “Плачется Мать Сыра Земля: “О ветре ветрило!.. Зачем дышишь на меня постылою стужей?.. Око Ярилино – красно солнышко!.. Зачем греешь и светишь ты не по-прежнему?..” [10, 565]. Наведені рядки виразно вказують на свідоме наслідування поетики “Слова о полку Ігоревім”. Із народно-язичницького пантеону запозичує письменник символічні образи Ярила і Матері Сирої Землі, які несуть людську любов і душевний спокій.
Роман “В лесах” знайомить із звичаями і повір’ями старообрядців. Здається, що молитви, поклони, пости в скитах наповнюють усе їх існування. Але далі виявляється: “Божье слово в скитах распределяется согласно издавна составленному прейскуранту: за малую мзду – краткая молитва, за 50 целковиков преставившегося поминают “во веки”…” [10, 550]. Ось перед нами картина похорону улюбленої дочки багатого купця Потапа Чапуріна. За Волгою спрадавна суворо дотримувались звичаїв, тому Чапурін не відставав від людей, не порушував старих обрядів. За гробом Насті (героїні роману) слідом за рідними ідуть із пониклими головами сім жінок. Усі в синіх сарафанах з чорними рукавами і білими хустками на головах. Попереду ступає головна плакальниця Устина. Хоронять дівчину, тому в руках у неї зелена гілка, загорнута в червону хустинку.
Розпочала Устина плач від імені матері, інші плакальниці хором голосять, повторюючи за нею:
На полете летит белая лебедушка,
На быстром несется касатушка-ластушка.
Ты куда, куда летишь, лебедь белая,
Ты куда несешься, моя касатушка?..
Не утай, скажи, дитя мое родное…
Ты в какой же путь снарядилася,
Во которую путь-дороженьку,
В какие гости незнакомые,
Незнакомые, нежеланные?
Собралася ты, снарядилася
На вечное житье, бесконечное… [10, 556]
Віддали дівчину Матері Сирій Землі, засипали рудо-жовтим піском. І тільки-но келійниці проспівали “вічну пам’ять”, як над свіжою могилою знову заголосили, розпочавши новий плач:
Я кляну да свою буйну головушку,
Я корю своепечально скорбно сердечушко!
Ай, завейте, завейте-тка, ветры буйные,
Вы развейте, развейте-тка желты пески,
(2 votes, average: 5.00 out of 5)