Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Скорочено) – У москалях
Погнали некрут з рідного краю аж у Московщину. Гнали їх цілою юрбою. І який же невеселий здався їм той довгий перегін! Щоб хоч трохи скоротати час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували, то про давні бої переказували, сподіваючись незабаром собі стрітись у чистому полі з ворожою силою… Максимові спали на думку дідові приповісті; він поділявся ними з товариством, а в самого аж душа закипала…
“Ой, та й знатимуть же мене вражі вороги!” – думав він сам собі, качаючись уночі на долівці коло своїх товаришів, котрі,
Поминувши
– Оце й Московщина починається, – сказав хтось. (…) Пройшли ще верстов з десять або й більше; вийшли на узлісся… З-під тесової стріхи якоїсь чорної будівлі показався димок… Очі напрямились на його.
– Що то? кузні? – пита Максим.
– Село, – одказав йому старший москаль, що вів їх.
– То це кузні у царині?
– Не, то – избьі.
– Що то за ізби?
– Хатьі, по-твоєму, хахол! Максим зареготався. (…)
Увійшли в село, або краще – в одну довжелезну вулицю, котра й була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулиця, парканами одгороджена з одного й з другого боку; а на улицю виглядали без вікон хати – чорні, як комори, закурені димом… Де-де забовваніли й люди – у личаках, у довгополих балахонах, з бородами. (…)
От розвели їх по кватирях. Максим аж спльовував… Таргани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було їх і в страві, і в квасі. У хаті – не виметено, смітник по коліна, несло од його чимсь смердючим. (…) Світили в хаті не смальцем або олією, а якимись тонкими лучинами… Дим з печі валив прямо на хату, – бо хата без димаря, – давив у горлі, різав очі… Максим не поліз на “палаті”; страшно йому було прилягти і в тій багнюці, що на долівці. Він за цілу ніч не прилягав: з хати ходив надвір, знадвору – в хату; смоктав люльку (бо хазяїн прохав, щоб не курив у хаті). (…)
Тільки що стало, на світ благословитися, затуркотів барабан. Піднялась шатанина. Кожен схоплювався з постелі; нашвидку умивався, натягав одежину й виходив на широке дворище, зараз же за казармою. На “плацу” розставили їх невеличкими купками, приставили і до кожної по старшому, та й давай учити: як ходити, стояти, як руки держати, коли і що казати. Неслухняних били, а все-таки вчили: учили, щоб бити, били, щоб учити. Так день у день, день у день… “І нащо це воно, кому вона здалася оця муштра?., для чого?..” – думали вони, вертаючись з учення. Здавалось воно їм гірше каторжної роботи. (…)
Минають місяці, рік… Одно та й одно!
“А бий тебе сила. Божа! – думає Максим. – Хоч би вже повели куди-інде… або ворог де вирискався!.. А то – муштра та й муштра! (…) От і давай Максим свою нудьгу розгонити: став горілку, як воду, і дудлити… Москалі підхвалювали його за те, що “чисто” п’є; іноді й у шинок водили, бо в самого Максима не було й шеляга за душею,,. (…)
Максим став душею москалів. Моторний, сміливий, він скрізь давав усьому привід; оступався за товаришів, коли ті де на гулянках ; заводили спірку; говіркий, він завжди вибріхувався перед начальством, як де попадалось товариство… Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, він не жалував нічого свого. Лучалося що-небудь роздобути – все те йшло на гурт, на товариські пропої…
Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали. (…)
Привик Максим до такого життя. “Ні, – думав він, – московщина і далеко краща, ніж рідна сторона!” (…)
Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, [становилося руба у горлі. Це – життя у казармі вонючій та вонюча їжа. (…)
– За все, за все у вас добре, – хвалиться раз Максим канапам – товаришам, – одно скверно: їсти нічого!
– Підожди! – одказують. – Діждемо неділі – будемо прохатись на прокормлєніє. Коли б тільки нам хвідхвебеля задобрити, а то б усе було гаразд!.
– Куди на прокормлєніє? – пита Максим.
– Да по миру прайтись. Авось отьіщется добрьій челаек… даст свои заплати солдатские дьірьі заплатати! (…)
– Только смотрите: попадетесь – засеку! Сльїшь?..
– Слушаем, ваше б-родие!(…)
Уже до півночі добиралося, як вони входили у село та прямо до шинку. Там ще світилося. Чутно було: п’яними голосами тоненько бородачі виводили “Лучинушку”.
Заробітчани увійшли в шинок, поскидали з плечей клунки, посідали уряд на лаві. (…)
– Да што, братцьі, на ево сматреть? – крикнув Євпраксєєв до
П’яниць. – Тащи, кали так, целое ведро! – та й кинувся за перегородку
До бочки.
– Толька тронь – убью! – закричав, зціпивши зуби, шинкар і вхопив
Здоровенний обрубок у руки, замахнувся… П’яниці підскочили, вихопили
З рук обрубок. (…)
Оддубасили добре, пустили. Шинкар плакав, лаявся…
– А что, теперь дащь по касушке? – питає знову москаль.
– Бери… пусть те удавит! – крізь сльози промовив шинкар і пішов собі у другу хату.
П’яниці сміялися. Москалі випили по косушці, заїли хлібом.
– Ну, теперь нам не время… Нада на работу паспешать… Пращайте, честная кампания! Пращай и тьі, дядя!.. Не сердись да вперед умнее будь! – промовили москалі до шинкаря, поклонилися чесній компанії і вийшли з хати.
За ними деякі з п’яниць. Одного москалі завербували з собою – і потягли на ніч до його, розпитуючи: хто тут на селі багатир і як хто поводиться з людьми.
На ранок чутно: то того, то другого обікрадено. Шинкар, чухаючись, і свою пригоду розказував. Покликали старосту, кинулись за москалями… та їх уже й слід замело! На другому селі уже спродували те, що добули у цьому.
Прошвендяли заробітчани цілий тиждень. Вернулися у город, несучи з собою чималу силу грошей. Що слід, оддали ротному, а на останні загуляли.
Такі походи хоча спершу й будили якийсь сум і острах у душі Максимовій неправдою, крадіжкою, грабунком, а не чесним заробітком; отже, при такому товаристві, при гульні та вихвалках одного перед другим своєю силою, своєю вдатністю – стирали ту чорну думку. Максим швидко забув про неї. Усе ж таки для його непосидячої натури це була робота, з котрої одному виходила користь, другому – шкода… Не те, що нудна щоденна муштра, котра, як думав Максим, нікого ні знобить, ні гріє. І він цілком оддався тій роботі. Ні один случай не обходився без його. Тут він виказував свою силу і свій розум. Іноді й геть-то круто прийшлося, якби не він.
Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.
XIII. Максим – старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання “чистої” і повернення в Піски.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)