Характеристика оповідання Цар-Риба Астафьева В. П
Основні герої оповідання в оповіданнях Астафьева ” Цар-Риба” – Людин і Природа. Оповідання об’єднане одним героєм – образом автора – і однією всепоглинаючою ідеєю – ідеєю невіддільності людини від природи. Глава ” Цар-Риба”, що дала назву всьому оповіданню, символична: єдиноборство людини із цар-рибою, із самою природою завершується драматично. Ця глибина змісту визначила жанр добутку, його композицію, вибір героїв, мова, полемічний пафос. Жанр “оповідання в оповіданнях” дозволяє авторові вільно переходити від
Автор прагне до проголошення й твердження дорогих йому моральних принципів. У добутку нерідко використовується прийом або хронологічне розгортання сюжету, або порушення хронології Звертання до минулого часу не стільки художній прийом, скільки необхідність осмислити життєвий досвід. Міркуючи над історією становлення характерів Гуркотало
Саме місце дії роману – величезні простори Сибіру – жадає від людини таких неабияких якостей, як мужність, доброта. Образ автора поєднує всього глави добутку Це образ щирої й відкритої людини, що розглядає сьогодення крізь призму минулої світової війни. От як він оцінює повсякденний, окремий випадок – повсякденний розбій, що учиняється баригами-мисливцями на ріці Сим: “Яким забув, що я на війні був, у пеклі окопів надивився всього й знаю, ох як знаю, що вона, кров-те, з людиною робить! Тому й страшуся, коли люди розперізуються в стрілянині, нехай навіть по звірі, по птаху, і мимохідь, играючи, проливають кров”. Письменник – ліричний герой добутку Перша ж глава відкривається визнанням його в любові до рідного краю, до Єнісею.
Годинники й ночі, проведені в багаття на березі ріки, названі щасливими, тому що “у такі мінути залишаєшся як би один на один із природою” і “з таємною радістю відчуваєш: можна й потрібно довіритися всьому, що є навколо!..” Пейзаж сам по собі, незалежно від героя, немов би й не існує в оповіданні, він завжди як відкрите серце людини, що жадібно усмоктує в себе все, що дає йому тайга, поле, ріка, озеро, небо: “На річці з’явився туман. Його підхоплювало струмами повітря, тягло над водою, рвало об підніжжя дерева, згортало у валки, котило над короткими плесами, опятнанними кругляшками піни”. Річка, покрита туманом, перетворює в його душі: “Ні, не можна, мабуть, назвати туманом легені, серпанком смуги, що колишуться.
Це полегшений подих зелені після парного дня, звільнення від духоти, що давить, заспокоєння прохолоддю всього живого”. Глава “Туруханская лілія” публицистична. Старий енисейский бакенщик Павло Єгорович, родом з Уралу, але занесений у Сибір необоримой любов’ю до “великої води”. Він ставиться до тих людям, що “самі все своє віддають, аж до душі, завжди чують навіть мовчазне прохання про допомогу”.
Про нього розказано небагато, але головне: він з тої породи людей, які “віддають більше, ніж беруть”. Бездумне, варварське відношення до природи викликає в героя здивування й протест: “Немає й ніколи вже не буде спокою ріці! Сам не знаючого спокою, людина з осатанілою впертістю прагне підкорити, заарканити природу…” Туга за гармонії в природі, туга за гармонічною людиною й в авторських словах: “Ну чому, отчого от цих відспіваних шибеників треба брати неодмінно на місці злочину, на місці злочину? Так їм вся земля місце злочину!
” Охоплений збурюванням проти браконьєрського розбою в природі, письменник думає: “Так що ж я шукаю? Отчого мучуся? Чому? Навіщо? Немає мені відповіді”.
Північна лілія примиряє автора з миром, зм’якшує його душу, наповнює вірою в “нетлінність життя”, “ніколи не перестає цвісти” у його пам’яті. В. Астафьев зображує людей самих різних шарів суспільства: одних докладно, інших – декількома штрихами, як, наприклад, бабу-переселенку, що не могла й за тридцять років забути свого скорботного шляху по Похмурий-Ріці Винятково привабливий образ Миколи Петровича, брата письменника. Він з малого років, як тільки батько був засуджений, став годувальником великої сім’ї. Відмінний рибалка й мисливець, чуйний, привітний, привітний, всім норовить допомогти, як би не було важко самому. Ми зустрічаємося з ним, коли він уже вмирає, повалений і роздавлений непосильною працею: “З дев’яти років тягався по тайзі з рушницею, піднімав із крижаної води мережі…
” Миколи Петровича ми бачимо не тільки вмираючим, але й на полюванні, у сім’ї, у дружбі з Якимом, у дні, коли він, Архип і Старшой підрядилися в тайзі промишляти песця. Песець у ту зиму не пішов, полювання зірвалася, довелося в тайзі зазимувати. У цих труднейших умовах і виділився із трьох Старшой – розумом, допитливістю, досвідченістю в тайгові справах Чарівний Парамон Парамонович. Правда, він “міцно випиває”, а потім “викупає свою провину перед людством” каяттям. Але відкрита добру душу Парамона Парамоновича, це він помітив бажання самотнього хлопчиська потрапити на свій пароплав і прийняв отеческое участь у долі Якима.
У главі “Вуха на Боганиде” зображена артіль рибалок. Незвичайна це була артіль: не осіла й по складу непостійна. Не мінялися в ній лише бригадир, про яке нічого істотного не сказане, приймальник продукції на прізвисько ” Киряга-Деревяга”, радист, куховарка (вона ж кастелянша, завгосп і ворожка),акушерка Афимья Мозглякова.
Киряга-Деревяга був на війні снайпером, нагороджений медаллю Але пропив її Киряга один раз у важку мінуту й страшно стратив себе за це. В іншому – прекраснейший людина, дбайливий хазяїн артільної справи. “Юшка на Боганиде – це гімн колективним початкам життя. А образи героїв, ус разом узяті, є поема про доброту й людяність.
Яким не одержав утворення, не придбав більших знань. Це лихо багатьох з військового покоління А от трудився він чесно й різні професії придбав з малого років, тому що нелегке випало на його частку дитинство. Яким рано почав розуміти мати, траплялося, докоряв її за безтурботність, але любив і про себе думав про неї з ніжністю. Мати вмерла молодій. Як Яким страждав, коли під’їжджав до рідного, але вже порожній, безлюдної Боганиде!
І як по-своєму осмислив слово “мир”, що запам’ятався йому намальованим на косинці матері. Яким думає, звертаючись пам’яттю до минулого: мир – “це артіль, бригада, мир – це мати, що, навіть веселячись, не забуває про дітей…” Яким піклується про захворілого Парамона Парамоновичі, стає в потрібну мінуту моральною опорою для Петруни. Більша сцена від’їзду із зимовища, коли Яким із працею поставив Елю на ноги, і мимовільного повернення – одна із кращих. У ній Яким зробив нелюдськи важку героїчну спробу вирватися з полону зимової тайги й ледь не змерзнув.
У главі “Сон у білих горах” примітний образ Гоги Герцева, антипода Якима. Герцев не шкодив тайзі, поважав закони, але зневажав тим, що йменується душею. Гога – освічена людина, уміє робити багато чого, але він погубив у собі гарні задатки. Він індивідуаліст, багато хоче взяти від життя, але нічого не хоче віддавати.
Він внутрішньо порожній, цинічний Авторська іронія й сарказм супроводжують Герцева всюди – і в зіткненні з Якимом через медаль Киряги-Деревяги, переклепаної Герцевим на блешню, і в сценах з бібліотекаркою Людочкой, що він від нудьги душу розтоптав, і в історії з Елів, і навіть там, де розказано, як Герцев вигин і яким став після смерті. Астафьев показує закономірність такого страшного кінця Гоги, викриває егоцентризм, індивідуалізм, бездушшя. Всі браконьєри: Дамка, Гуркотало, Командор, Игнатьич – вийшли зі стародавнього рибацького селища Чуш або виявилися тісно з ним зв’язаними. Командор знающ, тому більше агресивний і небезпечний.
Складність його образа в тім, що часом він замислюється про свою душу, дочка свою Тайку-Красуню любить до самозабуття й готовий для неї зробити всі Однак браконьерничал Командор професійно, тому що урвати побільше й усюди, де можна, – зміст його життя. Гуркотало – колишній бандеровец, колись затворів чорна справа: палив червоноармійців і взятий був зі зброєю в руках. Портрет людиноподібної тварини з умствен ний нерозвиненістю й моральною порожнечею повний сарказму.
У прийомах зображення Гуркотало й Герцева багато загального Якось не по-людськи дико пережив Гуркотало свою невдачу із чудовим осетром, якого в нього конфіскували: “Гуркотало ворухнув горою спини, простонал раптом детски жалібно й сіл, озираючи погаслими очами компанію, довідався всіх, розчинив із завиванням червону пащу, пересмикнувся, подряпав груди й вийшов… ” У цьому видаленні Гуркотало в тьму проявляється астафьевская “теорія відплати” за зло, за “браконьєрство” у широкому змісті. У главі ” Цар-Риба” оповідання йде від третьої особи й перемежовується внутрішніми монологами головного героя оповідання – Игнатьича.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)