Головна ідея повести Віктора Астафьева “Пастух і пастушка”

Відтоді, коли над Рейхстагом в 1945 році піднявся радянський прапор, пройшло чимало часу, але не ослабнув інтерес суспільства до цієї історичної події. Відразу після війни з’явилися добутки, що оповідають про страшні, трагічні події в історії нашої Батьківщини. У літературі могутньо зазвучали голосу письменників фронтового покоління, письменників-учасників війни. Післявоєнна література прославляла подвиг російського солдата, його доблесть, волю до перемоги.

Юрій Бондарев писав: “Щиросердечний досвід цих людей був насичений до межі.

Всі чотири роки війни вони прожили, не перекладаючи подиху, і, здавалося, концентрація деталей і епізодів, конфліктів, відчуттів, втрат, образів солдатів, пейзажів, заходів, розмов, ненависті й любові була настільки густа й сильна після повернення із фронту, що просто неможливо було все це організувати, знайти необхідний сюжет, колізію, ясно виявити головну думку Сотні сюжетів, доль, колізій, характерів тіснилися в неостиглій пам’яті кожного. Всі занадто гаряче, занадто близько – деталі виростали до гігантських розмірів, затьмарювали основне”.

Але пройшло якийсь час, і події Вітчизняної війни стали розглядатися

в літературі з різних точок зору, з’явилася історична деталізація. І поряд із традиційно розглянутими добутками Ю. Бондарева, В. Бикова, В. Богомолова в літературу ввійшли “не напівправди, що терплять,” романи В. Астафьева “Пастух і пастушка”, В. Гроссмана “Життя й доля”, повісті й оповідання В. Некрасова, К. Воробйова, В. Кондратьева… Мені хотілося б зупинитися на одному з таких добутків, у якому тема війни розглядається з погляду подій у долях звичайних людей – мова йде про повість Віктора Астафьева “Пастух і пастушка”. Ця повість – одна із самих “важких і болючіше дісталися йому речей”.

У ній автор відтворить образ чистої любові, життя людських душ, не переломлених війною. Підзаголовок повести – “Сучасна пастораль” – багато проясняє в ідейному звучанні добутку. У повісті є любов, є щастя, тобто головні прикмети традиційної пасторалі. Однак поруч зі словом “пастораль” коштує слово “сучасна”, і це невипадково – у такий спосіб автор як би підкреслює жорстокість часу, безжалісність його до людських доль, до тонких поривів душі На мій погляд, у повісті існує дуже важливе протиставлення: спогад з дитячого років головного героя, лейтенанта Бориса Костаева, про театр із колонами й музикою, про пасущихся на зеленій галявині білих ягничках, про танцюючих юний пастуху й пастушку, що любили один одного, і “не соромилися цієї любові, і не боявшихся за неї”, і сцена, що зображує вбитих старих, “обнявшихся віддано в смертну годину”.

“Залп артпідготовки пригорнув старих за лазнею – ледве їх не вбило. Вони лежали, прикриваючи один одного. Баба сховала особу під мишку старому.

І мертвих било їхніми осколками, посікло одежонку… “. Ця сцена зовсім невелика, але її символіка особливо очевидна в протиставленні з театральною ідилією. Думаю, це центральна ідея в добутку.

У ній як би сконцентрований трагізм війни, її антилюдяність. Таким чином, читач починає стежити за короткої, історією любові Бориса й Люси, за їхніми долями й долями інших персонажів тільки через призму цієї сцени. Головне завдання, що ставить автор у цьому добутку – зобразити антигуманну суть війни, що перекручує долі, що не щадить нічого й нікого. “Пастух і пастушка” переносить нас в атмосферу війни, атмосферу, у якій сконцентровані біль, кров, жорстокість, страждання.

От, наприклад, картина нічного бою: “Почалася рукопашна Оголодалие, деморалізовані оточенням і стужею, німці лізли, уперед безумно й сліпо. Їх швидко прикінчили багнетами. Але за цією хвилею накотилася інша, третя. Усе перемінилося, тремтіння землі, терті з вереском відкоти гармат, які били тепер і по своїм, і по німцях, не розбираючись, хто де.

Та й розібрати вже нічого було не можна”. Ця сцена також спрямована на те, щоб читач усвідомив протиприродність війни, що змушує людей убивати один одного. Це головна думка повести. Саме так ми сприймаємо й трагедію лейтенанта Бориса Костаева, що вмерло в санітарній лікарні.

Війна відняла в нього почуття, тільки-но тільки знайдене, відняла життя. “Нічого неможливо було поправити й повернути. Усе було й усе минуло”. Автор створює в повісті “Пастух і пастушка” поряд з людьми високого духу й сильних почуттів і образ старшини Мохнакова, людини, здатного переступити рису людяності, зневажити чужим болем.

Трагедія Бориса Костаева стає більше очевидної, якщо вдивитися в старшину Мохнакова, що, звичайно, не випадково перебуває поруч із головним героєм. Один раз у розмові з Люсей Борис говорить про те, що смерть – це те, до чого ніколи не можна звикнути й чого ніколи не перестане людина боятися. Зі смертю неможливо примиритися. Але й з Борисом і з Мохнаковим, що находились на передовий, трапляється те, чого так боявся Костаев – вони звикли до смерті.

І це протиприродно. “Пастух і пастушка” немов говорить нам про те, що всі случившееся не повинне повторитися, що людство не повинне допустити такого страшного повтору


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Головна ідея повести Віктора Астафьева “Пастух і пастушка”

Categories: Шкільні твори

Links