Характеристика образів та аналіз кіноповісті Олександра Довженка “Україна в огні”

Кіноповість Олександра Довженка “Україна в огні” – один із найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки Другої світової війни. Автор правдиво і сильно розповідає про долю України, яка однією з перших зазнала загарбницьких ударів, на Полях якої відбулися найстрашніші й найбільші битви.
Кіноповість “Україна в огні” була написана 0. П. Довженком швидко, так само швидко знятий і фільм. Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани

(досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а повість уперше опубліковано вже після смерті письменника.
Картини вогню та страждань з болем, жалем, з ненавистю до ворога змальовує автор: “Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней”. Перші дні війни показані автором як цілковитий хаос: розгубленість цивільного населення і навіть кадрових військових, які не сподівались на нищівну силу ворожої навали.
Автор правдиво відобразив розкол нації зсередини, оскільки люди не розуміли одне одного і навіть не намагалися зрозуміти. Ті, хто їхав у евакуацію не розуміли тих, хто залишається: “Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите.? Вони не тікають? – Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців”. А селяни, які залишались, проклинали від’їжджаючих за втечу, яка за народними традиціями дорівнюва-лася зрадництву: “А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!”
З наближенням фронту прірва між тими, хто опинився по різні сторони фронту, іще більше поглибилася. Саме в цей період проявлялась сутність кожного, хто залишався, і хто тікав. Найчастіше тікали управлінці, байдужі до всенародного горя, якими керувала “Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, ві-домственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених “.
Але найстрашніше було те, що “державні діячі середньої руки”, втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка з двома дівчатами про відступ, з гіркотою вигукнув їм: “Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,- показав Василь на голову,- що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту”.
Письменник розкриває сутність зрадництва, але звинувачення висуває не окремим людям за їхню слабкодухість, а державі, яка не виховала у населення патріотичних почуттів. Один з окупантів, німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…”
Сини одного з героїв кіноповісті Купріяна Хуторного стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: “У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми… Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо”.
Про причини зрадництва автор говорить у зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за Виховання молоді: “У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово “священна” не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі”.
Так і сталося потім з героїнею твору – Христею й сотнями таких, як вона дівчат, яким довелося залишитись на окупованій території, терпіти наругу, а після визволення постати перед судом чиновників – провідників лінії партії, які відсиджувались в тилу.
Автор показує страхіття війни, яка забрала безліч людських життів, ріки пролитої крові на фронтах і в окупації – довелося й орати, впрягаючись замість коней та волів, і віддавати цвіт нації – найкращих юнаків та дівчат – у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях.
Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди біля колючого дроту концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей “вождів пролетаріату” з другого.
Письменник наголошує на тому, що в країні, де люди не знають і не шанують своїх героїв, де не вивчають як слід історію власного народу, виростають безбатченки, яким не властиве патріотичне почуття.
Світле враження від твору залишає родина Запорожців. В довоєнні роки це була щаслива співуча родина, на чолі якої – голова колгоспу Лаврін Запорожець та його дружина Тетяна Запорожчи-ха – центр родини, її душа. Сини: Роман – лейтенант прикордонних військ, Іван – артилерист, Савка – чорноморець, Григорій – “майстер урожаю”, Трохим – рільник, щасливий батько п’ятьох дітей. А ще “дочка Олеся – всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень”. І пасічник дід Демид, колишній чорноморець, з “божественною білою бородою”, якому “хочеться їхати в чисте поле літа доганяти”.
Дружну, роботящу родину понівечила війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв інших синів.
Батька родини – Лавріна Запорожця – чекало гірше за смерть – звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо замість коней – щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в Партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат для відправки в Німеччину, подавши при цьому знак партизанам, які могли визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь зникало. Лаврін хоч таким чином виконував священний обов’язок боротьби із фашистськими зайдами.
Але знайшовся зрадник – і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі – страшне за смерть – звинувачення у зраді. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті – приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.
Не оминуло лихо й Лаврінової дочки Олесі, яку врятувала з німецького полону “мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність”.
Закінчується кіноповість так, як і починається – щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, як спогад про матір, яка загинула разом зі своїм селом. Тепер уже Олесі, як охорониці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: “А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи”.
Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.
Особливе місце у творі відведене жіночим образам. Усі вони трагічні і всі уособлюють загальний образ України.
Усі жінки (Тетяна Запорожчиха, Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші) змальовані автором з великою симпатією, але найближча його серцю Олеся, напевне, це його ідеал української дівчини. Красива, роботяща, цнотлива й співуча. Олеся “співала так голосно і так прекрасно, як не снилось ні одній припудреній артистці”. Взагалі була “вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом”.
Глибоко переживаючи всенародну біду, вона чисто по-жіночому вигукує: “Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?” З “нами” – цезро-дом, рідним селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей України.
Є у творі сцена, не властива українській народній моралі, коли Олеся, не бажаючи бути згвалтованою окупантами, свідомо пропонує себе першому з наших відступаючих воїнів (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб найпоетичніше відобразити перші інтимні стосунки дівчини і парубка, коли вони перед Богом і собою стали подружжям.
Не випадкове ім’я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під іменем Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших українських митців.
Усі жіночі образи повісті є трагедійними, а образ Христі Хуторної серед них – найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.
Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, “вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе”.
Відвертість Христі збивала прокурора з пантелику. На запитання: “Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?” – …Христя з гідністю каже: – Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираете мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?”
Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя – два основні компоненти образу України: перша – її поетична душа, а друга – її трагічна доля.