Мужність захисників рідного краю (за кіноповістю “Україна в огні” Олександра Довженка)

За все вистраждане і завойоване дідами і прадідами нашими, за все побудоване нашими благородними, чесними руками – вогонь, рідні мої, вогонь.’ Ненавидьте гітлерівське рабство, як смерть!.. Життя перемагає, життя переможе!..

О. Довженко

9 травня – день, який святкує, мабуть, увесь світ, уся планета Земля. 9 травня – найшасливіший день у житті багатьох, це день Перемоги. Наше покоління завдячує своїм життям тим, хто тоді, у далекі, але незабутні часи воював. Ми не бачили, не відчували того болю, що відчували вони. Ми не чули, як кричать

люди, як розриваються бомби; ми не відчували того запаху, коли палили людей. Ті далекі часи – часи горя, втрат, хвороб.

Олександр Довженко був свідком цих часів і не просто все бачив на власні очі, він сам захищав нашу країну від фашистських загарбників. Тому йому було особливо важко писати про Україну в огні, де все горіло у полум’ї “страшного німецького суду”.

Найвищим з витворів митця на тему Великої Вітчизняної війни є кіноповість “Україна в огні”. Ось як охарактеризував її сам автор: “Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського

духу… Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір”.

І дійсно, головним героєм повісті є народ, ці маленькі істоти такої великої держави – України. Але маленькими їх можна назвати, лише порівнюючи із масштабами держави. Насправді ж – це мужні, сильні духом, відверті, веселі, працьовиті і горді люди, що не визнають зради і страху.

^Одними з таких людей постають у повісті члени родини Запорожців. Олександр Довженко виділяє образ Лавріна, батька великого роду, що увібрав традиції козаччини і передав цей дух своїм синам. Усі вони не залишаються байдужими до горя Батьківщини, одразу стають на u захист. Це для них найсвященніший обов’язок. Сам Лаврін, люто ненавидячи фашистів, лише тільки через те, що могли постраждати невинні люди, погоджується стати старостою.

Але і тут він вершить “свою гру”. Він намагається врятувати молодь від вивезення до Німеччини, складаючи списки здорових юнаків та дівчат, яких повинні були відби ти у дорозі партизани. Запорожець навіть ризикує життям власної доньки Олесі, вносячи її до цього списку. Можна лише уявити стан душі батька, коли він дізнається, що план його не вдався. Але і тут він хвилюється не лише за власну дитину, він відчуває біль за всіх дітей. І коли Лавріна привели до партизанського загону, він з гіркотою говорить: “Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю – Батьківщина, народ гине!”

Батьківщина для Запорожця – священна і прекрасна. Він ненавидить тих, хто оскверняє її злочином і кров’ю.

Велику увагу приділяє Олександр Довженко незвичайній темі – долі жінки на війні. Саме жінка, мати, сестра, дружина несуть на своїх крихітних плечах важкий тягар – горе втрат, жорстокість, ганьбу, насильство. У Олександра Довженка усі героїні трагічні. Це мати – Тетяна Запорожчиха, яка віддає усіх своїх синів на захист Батьківщини. Це дівчата з села – Христя Хутріна та Мотря Левчиха. Усі вони мають найкращі риси, притаманні українській жінці. Але найвеличнішою з усіх дівчат є Олеся Запорожець, “усьому роду втіха”. “Тиха, без єдиної. хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень”. Вона успадкувала краще від своєї матері: “красива й чепурна, невсипуща в роботі і скромна”. Але це не тільки зовнішні її риси. Вона щира душею, тверда у своїх діях. Вона не втрачає ніколи віри в життя, в торжество добра і перемоги:,”Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!” – підтримує Олеся свою подругу. Ця дівчина настільки впевнена у перемозі, що відважується на серйозний крок – вона пішки повертається з Німеччини додому. Олеся знає, що їй треба бути біля родинного вогнища, чекати на своїх рідних, на свого милого Василя, продовжувати український рід. І їй вдається. Вона дісталася до свого села і зустріла весь свій рід біля того місця, де колись була їхня хата.

Привертає увагу також й інша дівчина – Христя. її доля трагічна. Разом з Олесею її вивезли до Німеччини, потім вона стала жінкою німецького офіцера, а коли повернулася на рідну землю і перед партизанами зізналася у всьому, її було засуджено. Цей образ символізує долю України, покинутої на глум і розтерзання фашистам.

Не менш цікавим є образ Василя Кравчини, який вражає своєю відвертістю та щирістю: “Я відступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой”. Але цей хлопець насправді таки дійсно герой. Відчувши підтримку Олесі, зрозумівши, що після їхньої зустрічі він ніколи не зможе її забути, він доходить висновку: двобій із фашизмом буде смертельним і “крові нашої проллється багато, більше ніж би могло пролитись”.

А яким величним постає перед нами син Лавріна Роман Запорожець. Він командир партизанського загону, боровся проти окупантів, висаджував у повітря мости, поїзди, німецькі військові склади. Народний біль і муки зробили з колись веселого Романа безстрашного месника, “подібного до прадідів своїх, ім’я яких він носив”.

Ось саме такі “маленькі” люди захищають свій край, виконують свій обов’язок, вони боронять наш спокій. І можна бути впевненим, що ніщо нам не страшно, якщо у нас є такі герої. Будемо сподіватися, що минуле позаду, десь далеко від нас і не вернеться, що війна скінчилась і всі втрати та біль утихли, що людство більше не буде воювати, не буде вбивати одне одного. Усі країни світу повинні дійти якогось компромісу, і тоді не буде потреби вбивати людей, не буде сенсу робити горе. Нехай снаряди рвуться лише для того, щоб салютувати миру.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мужність захисників рідного краю (за кіноповістю “Україна в огні” Олександра Довженка)

Categories: Шкільні твори

Links