Взаємозв’язок людини і природи у поемі Івана Драча “Чорнобильська мадонна”
Людина уявила себе царем природи, її законів: стала змінювати русла рік, осушувати й зрошувати землі, творити моря, літати в космос, – зовсім забувши, що вона лише маленька частинка Всесвіту, нехтуючи обережністю і відповідальністю перед віковічними законами природи. Довго терпить природа, та настає час і це терпіння кінчиться і вона жорстоко покарає своїх кривдників. Саме таким покаранням за безвідповідальність, байдужість і була аварія на ЧАЕС 26 квітня 1986 року.
Людина і природа, їх взаємозв’язок – така ідея поеми “Чорнобильська
“Чорнобильська мадонна” – це своєрідна скорботна пісня матері-України. Центральне місце в поемі посідає заголовний образ. Не випадково звертається поет до образу Мадонни, який стільки віків надихав митців пера, пензля та деригентського жезла. Мадонна – це щаслива молода жінка з немовлям на руках, здоровим, рожевощоким немовлям. Якою ж буде дитина Чорнобильської мадонни,
Героїня вірша “Трактористка” щодня ковтає пилюку з чорнобильськими радіонуклідами, бо не для неї трактор із герметичною кабіною. Вона здатна ще раз повірити вченим, що доза радіації мінімальна, і прохає лише не брехати, бо їй “ще треба родити”.
Радіація – це велике лихо, лихо без кольору і запаху, якого не побачиш і не почуєш, від якого важко сховатися. Це чиясь старенька мати сама наївно ховається під целофановою плівкою і ховає під нею та взуває у старі кирзаки свою корову. Але зовсім не наївне запитання поета:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду.
Розмірковуючи над Чорнобильським лихом, поет не може обминути тих, хто спроектував і розставив на родючих українських землях атомні електростанції. Здавалось, у них є вагомі виправдання, бо важко знайти таку кількість енергоресурсів, якої потребує промисловість.
Але сталося лихо. І як гірко матері, чий син “…все це вигадав:
– Звели… Звели станцію і місто, десь
Недодивилися – трапилось лихо. …
Бурхає полум’я, валує дим.
І Майже мої ровесники біжать по перекриттю, скидають на землю шматки графіту з реактора, хоч лічильник Гейгера пищить “так потойбічно”, що навіть роботи виходять із ладу. Серед цих хлопців міг бути і я, якби народився трохи раніше. Цього разу світ врятований, врятований ще раз життям молодих.
У фіналі твору поет знову порушує питання: людина і природа, природа і наука. Так, наука має розвиватися, науковці повинні робити відкриття, але не для того, щоб знищувати природу, вкорочувати вік людині.
Захворіла наша планета. Захворіла через бездумні відкриття, дякуючи нашій байдужості. А що буде далі? Людина повинна усвідомити, що вона таки не цар природи, а невід’ємна її частина. І найменший злочин перед Матір’ю-природою неодмінно обернеться, якщо не проти самого винуватця тієї чи іншої екологічної катастрофи, то проти дітей і онуків його, впавши карою на їхні ще безгрішні душі. Найстрашніше ж, якщо їх не буде… Страшно
За безладну безмір, кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один;
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
Зупинимось же, доки не пізно. Біймося мертвої планети Земля. Досить того, що у нас вже є мертва зона…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)