Вселюдська трагедія та її осмислення у поемі “Чорнобильська Мадонна”

Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли він сучасний, коли його творчість іде по самому нерву життя, коли вона зливається з криком його нації.

“Чорнобильська мадонна” І. Драча злилася з відчайдушним криком не лише народу України, а й з відчаєм усього людства. Бо дійсність була страшніша за найчорнішу вигадку:

…сосни дощами спалені, Лізуть в очі лихою іржею – У якійсь несусвітній опалині Денно й нощно блукають душею.

1986 рік. “Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції

сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію” (“Известия”, 1986, 30 квітня).

А моє покоління в 1986 році тільки переступило поріг школи. Пройшло багато років. А хлопців, які зробили крок до подвигу, немає. Не відали вони ще тоді, що вогонь був не найстрашнішим ворогом. Той, інший, невідомий, був підступніший – радіація. А може, не тільки радіація, а й убогість душ наших. Не навчили, не вберегли, повірили без оглядки науковому прогресу.

Ми звикли, що коли народ здатен “розв’язувати питання

величезної технічної складності, що їх до Чорнобиля ніхто ніколи у світі не розв’язував”, а якщо я замість Чорнобиля напишу Диканівка, то що зміниться? Чому такі розгнівані сили вибирають саме мою країну, що вони хотіли так страшно сказати цьому нинішньому віку, від чого хотіли усіх нас застерегти? І хоч у людей є очі – але вони можуть не бачити. Розкрити очі, розбудити серце – таке завдання поеми І. Драча “Чорнобильська мадонна”. Бо саме мати, народжуючи дитину, народжує народ, майбутнє.

Українська мадонна! Яка ти? Поет хоче змалювати тебе такою, як малювали “богове мистецтво протягом тисячоліть – від Рубльова до Леонардо да Вінчі, від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, від Марії Оранти і до Атомної Японки…” Цей образ – не бутафорія, не прикраса у канві сюжету. Зболено розмірковує митець, і на аркушах з’являються гіркі, пекучі слова. Із них він творить свою поему, думки тісно зв’язуються з конкретними подіями, переплітаються і створюють образ “святої сили всіх святих” – образ української жінки – Чорнобильської Мадонни:

Ти намагався писати про Неї – Вона пише тобою, Як недолугою ручкою, нікчемним пером, як олівцем Хапливим і ошалілим, покручем-олівцем… Ти намагався її змалювати – вона вмочила тебе в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане? А безнадії? А проституйованого лахміття достатку? А розпачу з того, як ти колег своїх-вішальників збивав мовчанням своїм? Уже з перших рядків поеми відчуваєш, що душа поета “впіймала” образ Мадонни на тлі атомної епохи. Він підбирає такі точні слова, що, здається, тільки вони здатні донести в собі суть думки:

Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляли до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Ославленість – дурна і випадкова. …

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту одчайдушну душу

І жестами, німий, возговорив…

Хай жестами. Але сказати мушу. Один із центральних образів у світовій поезії – образ жінки. Іван Драч послідовно розвиває традицію нашої літератури, зокрема традицію шевченківську. У своїх творах поет не раз звертався до теми сучасної жіночої долі (вірш “Прання”, “Балада про дядька Гордія”, “Троє яблук циганок”, “Балада про бляху” та інші), і завжди образ жінки у його творчості багатоликий і ніколи не скращений. Правда, у кожному конкретному випадку поет знайомився з життям конкретної героїні.

У своїй скорботній пісні поет створив образ-узагальнення, образ-сим-вол. Тут було що узагальнювати. І розповідь солдата з будівельного батальйону, й осмислення літературних сюжетів на тему Чорнобиля, і роздуми під час відкритого чорнобильського суду в закритій зоні, і сучасні проблеми з “трагедіями фізиків-ліриків…” Це саме ті центри, з яких складається твір. Саме з них тягнуться, перегукуючись, лінії драматичних, етичних, екологічних, соціальних, ліричних та інших подій, в яких так чи інакше відкривається образ Матері.

Згадаймо назви розділів з їхніми героїнями: “Солдатська мадонна”, “Трактористка”, “Хрещатицька мадонна”, “Скіфська мадонна”, “Баба в целофані – наша мати”, “Невмируща мати”… У кожній іпостасі мати проживає свою велику драму, драму реального життя. Не можу не навести уривок із розділу “Хрещатицька мадонна”:

Який напій ти в квітень той пила,

Коли, заквітла сином, ти казала,

Від Ірода себе не вберегла –

Тебе накрила та нечиста сила?!

А хустка збилась так на голові,

Що лисиною світиш, Божа Мати…

Я Божий слід твій бачу у траві,

Який боюсь і подихом займати. Після “проклятого року” в Чорнобильській зоні солдати вирізують і “хоронять” ліс. Щоранку виходячи на роботу, на піску вони бачать слід босої жіночої ноги. Генерал думає, що це сліди його матері, яка тричі тікала від сина з міста в село. Та Іван Драч пропонує нам свою версію:

Бігли босі сліди,

А пісок тільки спалено вився,

Шепотів, шурхотів,

В стежку шлейфом світився,

А ми німо дивилися –

От проява непевна яка!

Може, мати пішла в саркофаг

До Валерія Ходемчука? Так, це сліди великих провин перед матерями, це сліди пам’яті, сліди зв’язків із батьківською землею і могилами свого роду.

Скільки стареньких, гордих, безпровинних бабусь залишилося доживати віку в зоні – у своїх хатах, наповнених радіацією. Це вже не художній вимисел поета, а гірка правда, реальність:

І знов стара до хати

Чимдуж чимчикувала,

Де бусол і криниця,

Де кіт її й корова,

І де усе, що сниться

Без слова, лихослова. “Палаюча, мов смолоскип, впала вона на третину річок та на джерела вод… А ймення звізди – Полин…” Звідки вона явилась, ця “звізда Полин” – із ночей біблейських чи вже з ночей прийдешніх? Іван Драч дає нам свою відповідь. Недбальство людське, жорстока їхня невдячність, глумління над Матір’ю-природою, яка завжди була така добра до нас у своїй вічній, безмежно терплячій любові, сучасна наука з її фантастичною, не завжди контрольованою і, можливо, не до кінця пізнаною могутністю призвели до катастрофи ХХ століття:

…ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.

Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: – Вона мене не простить…

Не простить… Чорнобильська мадонна… Як художник Іван Драч оригінальний і неповторний. Як влучно він використовує виражальні можливості бурлеску, коли пише про “бабу в целофані – нашу матір”:

“Чого це Ви, бабо, корову узули? –

А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!

– В синових чоботах взута корова –

Нехай же пасеться і буде здорова.

І бабі ще дасть до відра молока.

Така замашна і молочна така.

– Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

– Хіба ж я газет не читаю, чи як?

Корову видою на світанні,

Взую, одягну й веду за рівчак…

Звучать у поемі і ліричні інтонації, які вміщюють цілу гаму почуттів та думок. Автор вдало вплітає в поетичні вирази термінологічну та наукову лексику:

Було все мов на лезі,

Якому все стинати –

І квітку прямо в цезій

Поцілувала Мати.

Все плакало на сонце,

Не хтіло помирати

І квітку прямо в стронцій

Поцілувала Мати.

Чорнобильська катастрофа оголила пекучі проблеми, які ми приховували самі від себе. Вона рентгеном просвітила мій народ і винесла на поверхню виразки, які не менше руйнують людину, ніж сама радіація.

Це ненаситництво, апетит, якого не погамувати навіть у найчорніші хвилини людського страждання.

Знаходились і мародери, для яких всенародне горе було “щасливою” нагодою, щоб нагодувати свою ненаситну пельку:

Аж раптом рипнули двері.

Щось сунуло вже до хати,

Ліхтарем її шмагонуло,

Матір Божу стало здіймати,

Скриню стару одчинило,

Сорочку взяло з поликами,

Дихало перегаром,

Збиткувалося над віками…

Так описав І. Драч цих нелюдів у своїй поемі. А зараз що змінилося? А нічого.

Закінчився суд, де на лаві підсудних були людці, що займали державні посади. Моя пам’ять зафіксувала лише деякі прізвища: О. Озеров, В. Пантейлюк, Якушевський… Вони набивали кишені “зеленими”, продаючи “липові” довідки про участь у ліквідації катастрофи століття. Говорять, що такі гроші не приносять щастя! Коли ж це для нас стане аксіомою?

Не лише Іван Драч у своїй творчості звернувся до чорнобильської трагедії, але так її осмислити і зуміти відтворити словами з сучасних поетів, мабуть, не зміг би ніхто. Бо він – художник, якому “немає скутих норм. Він – норма сам, він сам у своєму стилі”.

Скорботна пісня нашого поета допоможе зупинитися, поглянути навкруги і відповісти хоча б собі на його риторичні запитання:

Оце ми дожились, нема де правди діти: На людські душі впала вже напасть. Іти нема куди і ніде рвати квіти – Начастувалися святих причасть. (Н. Замулко) Вчимося всебічно осмислювати, перевіряти на надійність, людяність, на моральність чи безморальність данайські дари ХХ століття, бо прийшла наша черга.