У першій частині повісті погляд автора певною мірою збігається з точкою зору його героя, “природної людини”, не зіпсованої європейською цивілізацією. Гурон багато що розуміє буквально (особливо біблійні приписи), не знаючи про дивні умовності цивілізованого суспільства, і тому нерідко попадає в комічні ситуації, але його простакуватий погляд розкриває у французькій дійсності чимало смішного, огидного, лицемірного або нелюдського, до чого давно звикли усі оточуючі.
У другій частині книги, що описує перебування героїв у Парижі й Версалі,
до нехитрих, але влучних суджень індіанця приєднуються подив і жах незіпсованої провінціалки, враженої побаченим і пережитим у столиці. Тим самим погляд на “старий порядок” стає більш стереоскопічним, його зображення – об’ємним і наочним. І хоча оцінка придворних “благих гидот” і “мерзенностей” подається через сприйняття позитивних героїв, у ній усе більше відчутними стають авторські інтонації, в’їдливі й гнівні.
У повісті “Простак” домінуючим є питання про першопричини зла. Але Вольтер дає цій проблемі нове трактування. Зло перестає бути чимось позачасовим і абстрактним.
Воно наповнюється конкретним соціальним змістом. У реальних суспільних умовах зло стає неминучим і закономірним; воно освячене релігією, підкріплене довільно розтлумаченими законами й узаконеним беззаконням. Молоді герої повісті зіштовхуються і з огидними фігурами духівників-єзуїтів, і з досить симпатичними міністрами, які, однак, теж сіють всюди зло,- просто тому, що така їхня роль у бюрократичній ієрархії. У державі, заснованій на нерівності, індивідуальна особистість неминуче виявляється беззахисною перед багатоступінчастою, важкою бюрократичною пірамідою, представники якої щиро переживають за інтереси країни, за благо народу (не забуваючи, звичайно, і себе), але безжалісно зневажають інтереси окремої людини, думки якої просто не беруться до уваги. Зіткнення людини з подібною державою може мати лише трагічну розв’язку, цим зумовлений фінал вольтерівської повісті. У “Простаку” сатиричний талант Вольтера не зраджує йому, але іронічний, або ж гнівний і саркастичний тон оповіді постійно пом’якшується тоном ліричним – коли письменник розповідає про щирість і силу почуття молодих коханців або про дружбу індіанця з добряком Гордоном, мудрецем і вченим, зустрітим в катівні Кастилії.
