Внесок П. Бомарше в розвиток французької драматургії

ДІЯЛЬНІСТЬ Ж.-Ж. РУССО І П. БОМАРШЕ

3. Внесок П. Бомарше в розвиток французької драматургії

Життя і творчість Бомарше можна вважати громад­ським подвигом: його діяльність була протестом про­ти соціальних підвалин так званого “старого ладу”.

Бомарше був одним із найбільш яскравих пред­ставників своєї епохи, можливо, навіть, більш яск­равим, ніж вона сама. Його доля – ланцюг карко­ломних злетів і стрімких падінь – є майже дзеркальним відображенням політичної біографії Франції другої половини XVIII століття і разом з тим дивовижно

нагадує долю головного з вигада­них ним героїв – пройдисвіта і балакуна, незмін­ного улюбленця театральної публіки – Фігаро. “Услужливый, живой, Подобный своєму герою, Весёлый Бомарше блеснул перед тобой” – таким побачив великого драматурга О. Пушкін (“К вель­може”), не випадково виділивши в ньому саме ті риси, які переважають серед ін­ших, що складають природу його обдарованості, а саме: дивовижну жвавість його характеру, воістину фантастичну винахідливість, яка за будь-яких обставин до­зволяла йому не втрачати присутності духу, знаходити вихід з усіх тих перешкод, якими щедро обставила життєвий шлях Бомарше його примхлива доля. “Шипу­чий, як шампанське”, – метафора, через яку характеризує Бомарше Герцен, – надзвичайно вдало і лаконічно домальовує в уяві образ людини, ім’я якої увійшло в пам’ять нащадків, склало епоху в житті театру, світову славу і предмет націона­льної гордості Франції.

П’єр Огюстен Карон де Бомарше народився в Парижі на вулиці Сен-Дені 24 січ­ня 1732 року. Частка “де”, що свідчила про дворянську належність прізвища, – на­слідок пізніших здобутків письменника, оскільки доля розпорядилася так, що хлоп­чик з’явився на світ в родині годинникових справ майстра Андре Карона, годинни­каря з діда – прадіда. Питання походження, винятково важливе для суспільства, в якому всі сили кинуті на пошуки засобів у боротьбі за існування, залишалося бо­лючим місцем Бомарше впродовж майже усього його життя. “Я перебував серед натовпу людей темного походження…”, – відверто поскаржиться глядачу герой Бомарше Фігаро, згадуючи своє дитинство. Немовби компенсуючи незручності власної долі, Бомарше “підправляє” біографію свого героя, знаходячи “щасливе пояснення” обставинам його низького походження.

У реальному житті все було інакше. Не було ніякої таємниці походження, ні­яких іменитих батьків. Вигляд старого Карона нічим не нагадував розбійника, що гендлює викраденими немовлятами. Навпаки, цей достатньо шанований майстер, що, крім усього іншого, відрізнявся ще й чуттєвою натурою та схиль­ністю до читання літератури, турботливо піклувався як про утримання родини, так і про пристойне виховання своїх нащадків. Відвідування церкви було обов’язковим. Запізнення відразу ж каралося штрафом, що брався із суми, яку старий Карон щомісячно видавав дітям на ласощі. Деякий час маленький Бома­рше навіть ходив до школи, на яку його батько, втім, не покладав якихось особ­ливих надій, оскільки доля його сина була вже визначена: він повинен був за­йняти місце помічника у його майстерні.

Бомарше цілком оволодів премудростями батьківської справи, проте навряд чи отримував від неї задоволення.

У досить сумнівній компанії, що нею оточив себе Бомарше, було чимало пред­ставниць іншої статі, яким він складав невибагливі за змістом і формою вірші. Усе це тривало досить довго, але зрештою терпіння старого Карона луснуло і після чер­гової сварки він виставив сина за поріг.

Доля посміхнулася йому через три роки по тому, коли нікому невідомий юнак, який досяг вершин професійної майстерності, прославився як винахідник. Проте спочатку ця справа отримала досить несподіваний зворот. У вересні 1753 року зна­менитий годинникар Лепот опублікував у газеті “Меркюр” повідомлення про зроб­лене ним важливе удосконалення годинникового механізму. Двома місяцями рані­ше своєю радістю з приводу аналогічного відкриття, звичайно, за умови збереження його у повній таємниці, з Лепотом поділився не хто інший, як годинникар – початківець П’єр Огюстен Карон – молодший. Справа дійшла до суду, і цього разу справедливість перемогла. Рішенням Академії наук авторство винаходу визна­чалося за Кароном. Галас, який здійнявся навколо цієї скандальної історії, кмітли­вий Карон – молодший миттєво використав для досягнення своїх далекоглядних планів. З’явившись одного дня у Версалі, він цілком серйозно читає лекцію королю і його оточенню про переваги винайденого ним годинникового механізму. Крім то­го, прекрасно усвідомлюючи, що теорія має бути підкріплена практикою, мсьє ви­нахідник запопадливо підносить фаворитці короля, мадам де Помпадур, невелич­кий даруночок у вигляді годинничка, вмонтованого у перстень. Природно, що подібні дрібнички відразу ж виявили бажання мати у себе Людовік XV і половина його двору. Карон старався, і вишуканості його фантазії у цей час не було меж: ве­льможній доньці короля, принцесі Вікторії, наприклад, був явлений годинник з по­двійним склом, через яке стрілки було видно з усіх боків. Як комічно не виглядали зі сторони відверті спроби Карона втертися в коло уваги славної королівської роди­ни, він таки отримав, що хотів: місце придворного годинникаря і славу неперевершеного майстра у своїй справі.

“Тільки-но Бомарше з’явився у Версалі, – пише його біограф Годен, – жін­ки були вражені його високим зростом, статурою, правильними рисами його свіжого і виразного обличчя, його впевненим поглядом… нарешті тим запалом, з яким він поглядав на жінок”. Було б дивним, якби Бомарше цим не скористався. Уроджена Обертон, Марія Мадлена Франке була жінкою років тридцяти п’яти, яку можна було б назвати красунею, якби в даному разі це мало якесь значення. Посаду її чоловіка – щось на зразок контролера при королівській кухні – Карон, можливо, й не вважав найкращою з тих знахідок, які могли чекати на ньо­го у Версалі, але все ж це було щось більше, аніж його власна посада. Старий Франке погодився передати йому своє місце в обмін на ренту, яку йому, в свою чергу, погодився виплачувати пройдисвіт Карон. Ще через півроку Франке по­мер, і того ж 1756 року Карон взяв шлюб з його безутішною вдовою, Марією Обертон.

Від цього шлюбу, який поза всяким сумнівом, був шлюбом із розрахунку, наро­дилося прізвище Бомарше, оскільки саме таку назву мав один із маєтків пані Фран­ке. Усе ж Бомарше не зміг скористатися повною мірою з тих можливостей, які по­тенційно відкривав перед ним цей шлюб. Через рік його прекрасна половина раптово помирає, і увесь спадок переходить до рук її рідні.

Минуло зовсім набагато часу, і у Версалі знову заговорили про Бомарше, цього разу – як про неперевершеного арфіста. “Старий Карон помилявся, коли писав синові, що його погубить захоплення музикою, – справедливо зауважує з цього приводу біограф Бомарше М. Барро. – Бомарше так зачарував принцес своєю грою на арфі, що вони відразу ж виявили бажання вчитися грі на цьому інструменті, а Бомарше мати за свого учителя”. При королівському палаці з іні­ціативи Бомарше влаштовувались регулярні концерти, звісно, в присутності ко­роля і його найближчого оточення. Крива слави Бомарше знову впевнено попов­зла вгору, і він чекав тепер тільки на влучну нагоду, щоб знову посісти завойовані позиції при дворі.

Багатющий фінансист Парі Дюверне мав неабиякий клопіт із офіцерською шко­лою, в яку він вклав величезні гроші і яка ніяк не могла отримати офіційного ви­знання. Справа була за малим: школу повинна була ощасливити своїми особистими відвідинами його королівська величність. Єдина заковика полягала у тому, щоб знайти фаворита, який би взявся це влаштувати. І він його знайшов. Вдячність Дю­верне не мала меж, тому не дивно, що невдовзі фінансовий стан Бомарше значно поліпшився. Перший банкір Франції, він, за словами Бомарше, допомагав йому не тільки кредитами, а й своїм досвідом ведення справ, який, треба гадати, коштував аж ніяк не менше. Гроші – ось що могло стати запорукою успішного просування кар’єрними сходинками.

Державні посади різних рангів у Франції XVIII ст. були предметом купівлі-продажу. Бомарше купив собі посаду секретаря його величності. Не кажучи вже про інші принади, ця посада автоматично підносила Бомарше до так пристрасно жаданого ним дворянського титулу. До імені Бомарше тепер додавалася частка “де”. Але це був тільки початок, оскільки кар’єрні міркування Бомарше простяга­лися набагато далі.

Посада головного наглядача вод і лісів Франції, яку смерть її власника зробила вакантною, була, виходячи із згаданих міркувань, ласим шматочком, але Бомарше був не єдиний, хто претендував на неї. Цю справу він програв, але невдовзі все ж таки зумів вдертися до вищих ешелонів французької аристократії. Посада, яку він купив, називалася – генерал-лейтенант королівського полювання у Лаврській міс­цевості. Її він обіймав протягом 1763 – 1774 років. У 1774 році Бомарше відвідав Іспанію, де влаштовував сімейні справи своєї сестри. І хоча візит був цілком прива­тний, Бомарше можна було побачити серед членів іспанського уряду, яких він спо­кушав грандіозними фінансовими проектами.

Та обставина, що після серії блискучих фінансових операцій Бомарше намага­вся знайти себе ще й на літературній арені, не повинна дивувати. У сім’ї Каронів процвітало повальне захоплення літературою. Ще під час перебування на посаді королівського секретаря Бомарше написав п’єсу “Оптимізм”, яка стала своєрід­ним відгуком на вольтерівську повість “Кандід, або Оптимізм”. Очевидно, в Іспа­нії до Бомарше прийшла думка спробувати свої сили в драматургії, зокрема в жа­нрі драми, або “сльозної комедії”, як її тоді називали, що був сценічною новинкою і входив у моду.

Перша драма, з якою вступив на сцену Бомарше у 1764 році, мала назву “Євге­нія”. Її не надто вибаглива фабула була повністю витримана у сентиментальних на­строях: донька провінційного дворянина Євгенія піддається спокусі багатого анг­лійського лорда Кларендона, який розігрує з нею шлюб, насправді фіктивний. Після прибуття до Лондона вагітна Євгенія відкриває цю гірку правду, яка стає ще більш нестерпною після того, як вона дізнається, що лорд має намір одружитися з іншою. Кінець цієї драми не схожий на життя, але бездоганно щасливий: підступний арис­тократ, розчулений стражданнями дівчини, одружується з нею і цього разу по-справжньому.

Слід зазначити, що до цієї драми було додано теоретичний маніфест – перед­мову “Дослідження про серйозний драматичний жанр”. Бомарше заперечує траге­дію, утверджуючи, що сучасного глядача не можуть цікавити події, які відбувалися в Афінах чи Стародавньому Римі, оскільки вони не навчають правил моралі. Виста­ва повинна викликати у глядачів почуття співпереживання, що ставило б їх на міс­це героїв і таким чином застерігало від життєвих помилок.

Окрилений успіхом свого першого сценічного проекту та дотримуючись вла­сних принципів драматичного мистецтва, Бомарше пише ще одну драму в тако­му ж дусі. Нова п’єса, яка мала назву “Двоє друзів, або Ліонський купець”, впе­рше була поставлена в театрі 13 січня 1770 року і зазнала повного краху. Після цієї п’єси Бомарше зрозумів, що серйозний жанр не для нього і тому звернувся до жанру комедії.

Новий удар долі наздогнав Бомарше в тому ж 1770 році. Раптово пішов з життя його могутній благодійник і покровитель Дюверне. Незадовго до смерті він підписав документ, за умовами якого його улюбленець повинен був отрима­ти від нього близько 90 тисяч екю, що на ті часи складало чималеньку суму. Спадкоємець померлого, граф Лаблаш категорично відмовився заплатити Бома­рше ці гроші, крім того, звинуватив його у фінансових махінаціях. Справа по­трапила до суду. На боці Лаблаша були гроші, зв’язки. Однак виграв судовий процес Бомарше. Здавалося б, фортуна знову починає повертатися до нього, але Лаблаш не задовольнявся рішенням суду, подав судову скаргу до парламенту. На майно Бомарше був накладений арешт. Бомарше спробував було домовитись із дружиною нового доповідача у суді, пана Германа, але цього разу його обвели навколо пальця. Він програв і процес, і гроші. Єдине, що зміг вдіяти у цій ситу­ації Бомарше, це помститися. З цією метою він написав свої славнозвісні “Ме­муари”, у яких оприлюднив усі закулісні перипетії свого судового процесу. “Мемуари” принесли Бомарше європейську популярність. Принц Конті назвав його “великим громадянином”.

Ще у 1772 році, тобто до процесу з Германом, він написав першу з п’єс, що склали згодом драматичну трилогію, яка пізніше зробила його ім’я відомим в усьо­му світі. Не покладаючись більше на збанкрутілий “зворушливий” жанр, Бомарше рішуче змінив свою драматургічну орієнтацію, і з-під його пера виходили весела і життєрадісна опера з куплетами на італійські мелодії. “Севільський цирульник” – так назвав свій новий твір Бомарше – був поставлений у театрі лише три роки по тому, коли помер Людовік XV і був розігнаний парламент, скомпрометований “Мемуарами”.

Спочатку комедія мала форму фарсу, потім опери і лише згодом набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів.

Перша вистава п’єси була провалена, що дало підстави незчисленному легіону ворогів драматурга радісно повідомити про закінчення його театральної кар’єри і остаточний крах його репутації. Насправді ж п’єса просто була дещо розтягнута, і після незначної, “косметичної” правки “Севільський Цирульник”, за словами авто­ра, “похований у п’ятницю, з тріумфом воскрес у неділю”.

Драматургічний розрахунок Бомарше був стовідсотковим успіхом. Зав’язана на гострій інтризі любовна історія із щасливим кінцем і герой, що втілював яскравого представника демократичних верств суспільства, в багатьох рисах, крім того, дотич­ний своєму авторові, якому симпатизували, надзвичайно сподобались французь­кому глядачеві.

Можливо, саме цей успіх і підштовхнув Бомарше написати продовження, в яко­му, як і в першій п’єсі, головним героєм виступив так удало схоплений ним тип людини з народу.

У 1777 році Бомарше заснував товариство драматургів, які на ті часи повністю залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав всі свої сили та статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві треті з яких були забороненими. Протягом 1783 – 1790-х років йому вдалося видати зі­брання творів Вольтера у 70 та 92 томах.

У 1781 році Бомарше закінчив продовження “Севільського цирульника”. Нова п’єса називалася “Весілля Фігаро”. Дія нової комедії, як і попередньої, відбувається в Іспанії, у трьох милях від Севільї. Комічний інтерес тут ініціюється конфліктом між графом Альмавівою та його камердинером Фігаро; причиною якого стають за­зіхання схильного до любовних фліртів графа на наречену його слуги, Сюзанну. У свій час граф з нагоди свого одруження з Розіною (“Севільський цирульник”) скасував старовинне право сеньйора на ніч з дівчиною його володінь, що збираєть­ся до шлюбу. Тепер, коли Сюзанна зібралася побратися з Фігаро, він пожалкував з приводу своєї необачності і вирішив компенсувати її таємною обіцянкою дати Сюзанні посаг, якщо вона пристане на його хтиву пропозицію. Навколо Сюзанни та її шлюбу з Фігаро точиться гостра боротьба, переможцями якої, врешті-решт, вихо­дять молоді коханці.

Глядацькі симпатії виключно на їх боці, їм симпатизують і свідомо чи несвідомо допомагають майже всі персонажі п’єси, включаючи Розіну, дружину графа, яка, беручи безпосередню участь у влаштуванні щастя закоханих, переслідує мету ще й добряче провчити свого зарозумілого чоловіка.

“Весілля Фігаро” – це весела і яскрава комедія, побудована на безперервно­му чергуванні комічних положень та майстерно закручених інтриг. Усі закохані одне в одного і одне проти одного інтригують. Тема кохання посідає в новій п’єсі значне місце, але все ж не головне, як це було у “Севільському цирульни­ку”. Це неперевершена комедія інтриги. Це музична п’єса, у якій відтворена то­чна і достовірна картина звичаїв у Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не ввело в оману глядачів).

Сам Бомарше у передмові писав: “Отже, у “Севільському цирульнику” я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п’єсі, ще більш їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую. – і далі. – Без гострих положень у п’єсі, положень, безупинно спричинюваних соціальною нерівністю, неможливо досяг­нути на сцені ані високої патетики, ані глибинної моралі, ані істинного і благо­дійного комізму”.

“Шалений день, або Одруження Фігаро” – шедевр сценічного мистецтва та суспільно-політичний акт, справжня сповідь Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 році рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені: “Якщо бути послідовним, то щоб дозволити постановку цієї п’єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі”. Бома­рше чудово розумів, що причини заборони його п’єси були суто політичними. Однак сам драматург, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув він.

Незважаючи на численні цензурні перепони, п’єса пробила собі шлях на сцену. Перша вистава комедії відбулась у придворному театрі в 1783 році, а 27 квітня 1784 року п’єса вперше була представлена широкому загалу. Нову п’єсу Бомарше супроводжував грандіозний тріумф. Вона стала піком слави ці популярності Бо­марше. Крім того, комедія була передвісницею революції 1789 року. Недарма Да­нтон заявив, що “Фігаро” поклав край аристократії, а Наполеон назвав п’єсу “ре­волюцією в дії”.

Усе, що Бомарше напише і зробить далі, буде, як це не прикро визнавати, вже відліком на спад.

Драматург жваво цікавився проблемою реформи опери і намагався знайти при­йоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п’єси мовою музики. На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето до філософської опери “Тарар” (1787, вперше поставлена 8 червня 1787 року), музику до якої ство­рив сам А. Сальєрі.

Роки революції (1789 – 1794) стали важким випробуванням для драматурга, який стрімко втрачав популярність. Намагаючись реабілітуватися в очах вчорашніх шанувальників, він створив п’єсу “Злочинна мати, або Другий Тартюф”, яка стала третьою, заключною частиною драматичної трилогії про Фігаро. 6 червня 1792 ро­ку п’єса була поставлена у театрі. Реакція глядачів на неї була більше, ніж прохо­лодною.

Самому драматургу весь час загрожував арешт і смертний вирок. Щоб якось пом’якшити своє становище, Бомарше пропонував повсталій Франції свої послуги і брався закупити і перевезти на батьківщину з Голландії велику партію рушниць. Проте його афера зазнала краху. У Парижі Конвент оголосив його державним зло­чинцем, йому загрожував ешафот. Бомарше втік до Англії. Його дружину і доньку було заарештовано, все майно конфісковано. До Парижа Бомарше повернувся лише після поразки революції майже жебраком.

Вночі 18 травня 1799 року, через три роки після свого повернення на батьків­щину, серце Бомарше зупинилося. Вороги драматурга розпустять плітки про те, що Бомарше отруївся. Звісно, це була неправда.

На сюжети п’єс Бомарше написали опери В. А. Моцарт (“Одруження Фігаро” 1786), Дж. Россіні (“Севільський цирульник”, 1816).