“Виворіт життя” у романі “Мадам Бровари”
Насамперед воно змушує письменника зосередити увагу на так званій “вивороті життя”. От як визначає Флобер відношення художника до природи:
“Треба писати картини, показувати природу такий, яка вона в дійсності, але картини вичерпні, у них треба показати й особу й виворіт”. Цей виворіт схильні часто забувати, і Флобер намагається про неї нагадати. Наприклад, “всім парижанам, – говорить він, – Природа представляється елегійної й чистенької; вони не бачать коров’ячого гною й кропиви, вони люблять природу, як люблять її
И Флобер намагається нанести у свої добутки побільше “коров’ячого гною й кропиви” заради більшої реалістичності, але це приводить його тільки до натуралізму. З огидним натуралізмом описана, наприклад, зовнішність сліпого бурлаки, що переслідує Емму. Отут і “зяючі криваві западини на місці вік”, і “голе м’ясо”, що “звисало червоними язичками”, і ” чорні ніздрі, щосудорожно сопуть,”. “Коли нещасний говорив з людиною, вона, по-идиотски сміючись, закидав голову назад, і
У таких же натуралістичних тонах описана й смерть Емми, притім цілком свідомо; у первісному “сценарії” “Мадам Бовари” мережа спеціальна замітка: “Агонія – деталі медичного характеру, і дуже точні: “о третій годині ранку в неї почалася блювота”. Щоб підсилити враження, Флобер зовсім штучно змушує сліпого жебрака з його непристойною пісенькою з’явитися під вікнами Емми в саму мінуту її смерті
У Флобера виникає навіть якась особлива любов до всього нездорового й виродливому. Це помітно вже в його юнацьких добутках, а також і в переписці. При відвідуванні Сальпетриера він жалує, що ця лікарня для божевільних втратила свій похмурий характер (“філантропи всі знищують, отакі канальи. ..”). Він згадує свої дитячі враження від божевільного будинку й від анатомічного театру: “Анатомічний театр міської лікарні виходив у наш сад, скільки разів, бувало, ми із сестрою піднімалися на забір і, звісившись серед виноградних лоз, із цікавістю розглядали небіжчиків; сонце заливала їх, ті ж мухи, що сідали на нас і на квіти, плазували по трупах, верталися до нас, дзижчали”
Флобер жартує над Леконтом де Лилем, що не бажає ввійти в лікарню: “Це мене анітрошки не дивує, людина, що ніколи не бувала в публічному будинку, повинен боятися лікарні – адже це поезія того самого порядку… Наймилішому де Лилю бракує романтичної жилки”. І Флобер тверезо, відверто оцінює свій інтерес до всілякого неподобства:
“Де Лиль не бачить моральної насиченості, який іноді відрізняється виродливе. . , зовні реальне повинне впроваджуватися в нас ледве не до болю, якщо ми хочемо як варто відтворити його. . . а де ж ясніше побачиш правду, як не на цій виставці людських страждань? Вони настільки гострі, що збуджують у розумі канібальський апетит – і розум ваш накидається на них, з жадібністю поглинаючи й усмоктуючи в себе. Які жорстокі драми придумував я, коли бував у морзі, до якого один час пристрастився… Мені здається, я маю якусь особливу здатність сприймати всякі нездорові явища: я почуваю себе в них знавцем”.
От до чого приходить Флобер, цей невтомний шукач Краси. Втім, краса цим не відміняється, потрібно тільки враховувати, на думку Флобера, що гарне й потворне в житті зустрічаються поруч, і підходити до тому й до іншого з однаковою увагою. На підтвердження цієї своєї думки Флобер посилається на науку. Так, у першій редакції сказано: “Для науки не існує чудовиськ. Вона, не кляне ні єдиної тварини й з рівною любов’ю вивчає хребет змії, міазми вулканів, солов’їне горло й віночок троянди”. Це все та ж думка про рівноправність усякої тематики, але в цьому її вираженні ясній видно прагнення Флобера з’єднувати контрасти, синтезувати в одній картині прекрасне й дивовижне. Не випадково Флобер дорікає де Лиля у відсутності “романтичної жилки”. Флобер як би приймає романтичний принцип змішання високого й комічного, гарного й потворного
Так постійні коливання Флобера між гарною й низинною тематикою дозволяються тим, що Флобер починає затверджувати естетику контрастів, призиває змішувати в одній картині золоті плоди й напівзотлілі кістяки, трупний захід із заходом лимонних дерев. Знову від реалістичного вихідного пункту (“пет атома матерії, що не містив би поезії”) Флобер приходить до положення, що передбачає антиреалістичну естетику декадансу
(1 votes, average: 5.00 out of 5)