Витвір саркастичної фантазії: Повість-казка Гофмана “Малюк Цахес на прізвисько Цинобер”
1819 року окремим виданням з’явився один з найвідоміших творів Гофмана, його казкова повість “Малюк Цахес на прізвисько Цинобер”, яка відразу ж знайшла визнання як серед читачів, так і серед літературних критиків. Адальберт фон Шаміссо, ознайомившись з гофманівською повістю, назвав письменника “нашим беззаперечно найкращим гумористом”, а сам Гофман охарактеризував власну повість як “витвір дуже нестриманої і саркастичної фантазії”.
Історія задуму. Лікар Гофмана – Юліус Едуард Хітциг – розповідав, що поштовхом
Дивовижний образ Цахеса був створений фантастичною уявою Гофмана, але при цьому він спирався й на окремі мотиви, запозичені письменником у його літературних попередників. Так, незвичайні імена персонажів, що оточують Цахеса, Гофман перейняв з книги лікаря XVIII століття Йоганна Георга Циммермана “Про самотність”. Образ самого Цахеса частково нагадує образ фантастичного персонажа на ім’я Альраун, що доволі часто з’являвся на сторінках тогочасних літературних творів. Мотив трьох чарівних волосинок, що дають магічну силу їх господарю, був запозичений Гофманом із казки братів Грімм “Чорт з трьома золотими волосинами” (одному з персонажів гофманівської повісті Цахес видається схожим на “мавпу Вельзевула”, тобто диявола). Але в цілому, творчо обігруючи вже відомі читачеві мотиви та образи, Гофман створив цілком оригінальний літературний сюжет, сповнений іскрометної іронії та гострої сатири на політичну дійсність сучасної йому Німеччини.
Особливості жанру. Повість “Малюк Цахес на прізвисько Цинобер” написана у властивій для Гофмана “манері Калло”, тобто в гротескній манері, яка поєднує повсякденну реальність з елементами дивовижного і фантастичного. Зовні повість дійсно нагадує звичайну казку з сюжетом, типовим для фольклорної казки, побудованої на доланні героєм певних життєвих перешкод і винагородою його у фіналі за виявлені хоробрість та кмітливість. Але Гофман не випадково уточнює, що його повість це “казка з нових часів”. Цим самим він дає зрозуміти, що його твір слід сприймати дещо інакше, аніж звичайну казку. Насамперед Гофман видозмінює жанрову структуру казки тим, що, згідно з прийомами романтичної поетики, вводить до неї постать автора, який неодноразово звертається до читача, коментує ті чи інші постаті та події твору, намагається передбачити реакцію читача на його твір та враження, яке він викликатиме. Подруге, на відміну від звичайних казок, час і місце дії яких історично неконкретизовані, Гофман, попри таку ж формальну неприкріпленість сюжету свого твору до певної країни чи історичної епохи, однак вводить у художній світ повісті чимало таких прикмет: побутових (німецькі імена окремих героїв, назви страв та напоїв), соціальних (професії, суспільні прошарки, назви посад та державних установ), історичних (зв’язок з епохою просвітницького руху), які дозволяють читачеві впевнено співвіднести дію повісті з реаліями історичної епохи, сучасної самому Гофманові. Ще одним,, не менш вагомим відступом від поетики звичайної казки, дія якої відбувається виключно в фантастичному світі, казка Гофмана не тільки поєднує два світи – фантастичний і реальний, але й досягає такого поєднання у доволі специфічний спосіб. Після Гофмана його візьмуть на озброєння багато письменниківромантиків, але це винайдення, на думку критиків, належить саме йому і полягає у тому, що фантастичне у Гофмана має подвійну природу. З одного боку, воно дійсно сприймається як щось безумовно чарівне, казкове, але, з іншого боку, одночасно містить у собі й передумови, які дозволяють пояснити його логічно, з позицій реальності та її здорового глузду, наприклад, як дивовижний, але ймовірний збіг обставин, як ілюзія, яка примарилась внаслідок нервового збудження, зрештою, як факт, який зумисно був кимось підтасований тощо. Один з найбільш проникливих російських шанувальників Творчості Гофмана, письменникромантик князь В. Одоєвський, пояснював прийом подвійної ймовірної інтерпретації реальності у Гофмана так: “Його чудодійне завжди має дві сторони, одну суто фантастичну, іншу – реальну; так що шановного читача ХіХ століття ажніяк не примушують вірити безумовно в фантастичність того, що відбувається; в процесі розповіді автор вказує на аргументи, які можуть все пояснити у цілком природний спосіб; зрозуміла схильність людини до надприродного при цьому задовольняється, разом з тим автор не порушує й звичку сприймати реальність у її логічному вигляді”.
Химерна двоїстість світу, в якому живуть персонажі казки Гофмана, їх одночасна належність до світу філістерської реальності і до світу романтичної казковості – це художня ознака, яка поєднує “Малюка Цахеса” з іншими творами. Гофмана і одночасно вносить у створюваний ним жанр літературної романтичної казки риси яскравої самобутності та неповторності.
Сатирична спрямованість казки. Гофман не випадково назвав свого “Малюка Цахеса” “витвором дуже нестриманої і саркастичної фантазії”. Сарказм (з грецьк. букв. – розриваю м’ясо) – це особливо в’їдлива і гостра сатира, яка має на меті висміювання тих або інших негативних явищ дійсності. Цікаво, що ще до появи “Малюка Цахеса” Берліном поповзли чутки про те, що казка містить у собі політичну сатиру і, що найімовірніше, вона буде заборонена до друку. Дійсно, повість Гофмана за своїм пафосом є політичною сатирою, вістря якої спрямоване передусім на ту систему суспільнополітичних відносин, що панувала в тогочасній Німеччині. У своїй повісті Гофман створює масштабний гротескний образ німецької дійсності, який характеризує побут, звичаї, мораль, життєві цінності та інтереси основних суспільних сил та прошарків тодішньої Німеччини: від обивателя з його вузькообмеженим колом філістерських інтересів, протиставленого йому освіченого “ентузіаста”, що прагне вищих, духовних цінностей, – до пихатих та обмежених представників вищих державних інституцій – судових та політичних радників, міністрів, князів, а також представників науки та освіти, що в загальній атмосфері лицемірства й невігластва хизуються своєю псевдоосвіченістю. У дзеркалі фантастичного гротеску відображаються соціальні реалії епохи: необмеженість абсолютистської влади, тупе вірнопідцанство обивателів, торжество деспотизму та беззаконня.
У Керепесі легко впізнаються типові прикмети одного з тих карликових князівств, на які була поділена тогочасна Німеччина. Попри свою очевидну нікчемність, кожне з таких князівств (і змальоване в повісті Гофмана не виняток) мало неабиякі великодержавні амбіції і претендувало на значну політичну вагу, хоча насправді давно перетворилось на історичний анахронізм, змертвілу бюрократичну машину, в якій процвітали звичайне самодурство та безпринципний кар’єризм. При дворі можна легко було втертися в довіру до князя і отримати високу посаду, позичивши, наприклад, йому “шість дукатів і тим визволивши його з великої халепи” або запропонувавши “чудовий засіб для виведення масних плям” з кашемірових штанів міністра. Як і найвищі урядовці, чиновники середньої ланки також зайняті нікчемними та дріб’язковими справами на зразок того, “як найкраще приладнати стрічку Зеленоплямистого Тигра міністрові Циноберу”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)