Вишиванки і рушники – символи любові й незрадливості, обереги українського народу
Людина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва – це все вічне, безсмертне, щось своєрідне і глибоко вражаюче. Наш україн-ський народ працьовитий, щедрий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко, розложисто, якщо творити щось – то неповторно, захоплююче.
Тож і не уявляємо ми доброї батьківської хати без прикрас: вишиванок і рушників, витворів народного мистецтва. Саме з батьківської хати починається пізнання світу. Білі стіни, біла стеля – неначе виткані з маминого
Чуєте? Мелодія, слова… Так це “Пісня про рушник” на слова Андрія Малишка.
Рідна
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
Рушник, і правда, можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою на полотні. Без рушника, як і без пісні, не обходиться народження, одруження людини, ювілейні урочистості. Рушником накривали діжу після випікання хліба, ставлячи її під образами на покуті, дарунковими рушниками перев’язували кумів і гостей, хлібом-сіллю на рушнику зустрічали і зустрічають зараз дорогих гостей. А ось цікавий спогад: у перший день огляду озимини йшли в поле гуртом-родом. Попередубатько ніс на рушнику хліб-сіль; у кошику, накритому рушником, несла різне частування мати. На зеленому полі розстеляли рушник, клали їжу. Так робили і в перший день оранки, сівби та жнив. Після закінчення жнив господар зустрічав женців з хлібом-сіллю на рушнику, а ті одягали на господаря обжинковий вінок.
Як і в пісні співається, за звичаєм, коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому рушник, щоб беріг сина від лиха. А весільний рушник кожна дівчина готувала сама. А візерунків яких тільки не знайдеш на рушниках: засіяна нива – ромб з крапкою, вазон чи квітка – світове дерево од неба до землі, людські фігурки, немов з дитячого малюнка, – знак берегині, богині хатнього вогнища. Скрині повнилися дівочими рушниками, їх дбайливо оберігали, хизувалися – гостям і сусідам показували, бо то дочка на виданні готує собі посаг. А вишивати рушники і сорочки матері навчали дочок змалку. Як-то у пісні на слова Павличка співається:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами –
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
І тут українські майстрині – неперевершені. Казкової краси візерунками прикрашали сорочки, намітки, очіпки – прагнули до краси, до самобутності. Готували дівчата собі на все життя по 50, 80, а іноді в по 100 сорочок з тонкого вибіленого полотна. А часом не тільки вишивали нитками, а ще гаптували сріблом, золотом, бісером, перлинами, коштовними каміннями, лелітками прикрашали одяг. Так що красунею виглядала кожна дівчина, яка мала бажання, терпіння, старання і хист.
Ці українські обереги пройшли крізь віки і нині символізують чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. “Хай стелиться вам доля рушниками!” – кажуть, бажаючи людям щастя, добра, миру, злагоди і любові.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)