Вірші Маяковського належать до числа прекраснейших явищ поезії
Всьому той, чим жила поезія того років, – космічним устремлінням, злості поточного дня, історичному минулому й майбутньому країни, вічним питанням буття й новому ліричному>світовідчуванню, усьому поет дав своє висвітлення з позицій художника, що цілком живе ідеалами не такого вуж, як йому здавалося, далекого комуністичного майбутнього. Цим втручанням у життя визначався й пафос, і драматизм його поезії, що орієнтується па всю чорнову роботу епохи. Але разом з тим вона була одержима й найвищими проблемами буття. Головною метою поезії Маяковський
Маяковському далекий відвернений космизм майбутнього, хоча б навіть і конкретизований брюсовской “науковістю” або гастевской механизированностью. Майбутнє миру Маяковський бачить у живій енергії, справах і розрахунках нинішнього покоління будівельників соціалізму (“Робітником Курська, що добили першу руду. . .”, 1923; “Виволікайте майбутнє”, 1925).
Інтерес поета прикутий не стільки до технічних чудес майбутнього, скільки до морального
Закоханий у живу сучасність, Маяковський пам’ятає про історію, але відношення його до пий таке ж особливе, своє, як і до майбутнього. Поет не споглядає інший світи, епохи в урочистою, наповненою книжковою образністю (як у Брюсова або Волошина) монологах. Він запросто спілкується з ними, грубувато знижуючи піднесені класикою сюжети й образи (“Тамара й Демон”, 1924). Занадто ревниво стосовний до своєї епохи, Маяковський тим самим немов би не дозволяє минулому не тільки підніматися, але навіть стояти поруч із нею. Там же, де це виходить, неминуча іронія
Іронія виявляється й у звертаннях Маяковського до природи. Давня урбаністична естетика, підкріплена до того ж лефовской теорією примата другої, виробничої природи над першої, природної, не дозволяє поетові захоплюватися природою, але, з іншого боку, і стихія, наприклад весна, не бажає нічого знати, зовсім спантеличуючи поета, якому “нема чим відповісти на краплі” (“Весняне питання”, 1923). Йому, що привикли давати невідкладна відповідь на питання, що вимагають його поетичної й цивільної активності, залишається тільки жартувати над собою. Щира поезія й живе людське почуття переборюють тут усякі принципи лефовской ортодоксії з її утилітарним відношенням до природи. І там, де С. Третьяков сходу підключив би до “весни” маховик якого-небудь агрегату, там, де А. Безименський (хоча його утилітаризм і не лефовского плану) відмовлявся зауважувати весну заради завзятих роздумів “про собівартість радянських товарів”, там Маяковський обезоруженно й навіть захоплено визнавався: “А що про це? Чим про це? Ну немає зовсім ніяких слів”.
Ліриці Маяковського властиві високі роздуми про короткочасність людського життя й незбагненності объемлющего її океану вічності. Але й отут не обходиться без іронії, хоча, може бути, і більше смутної, чим у всіх інших випадках (“Дрібна філософія, на глибоких місцях”, 1925). Звертає увагу іронічність уже самого заголовка. Поет із самого початку немов би боїться пишномовності философической Теми. Зрівнявши воду припливу й відливу з “водою” на пері Стеклова, а киту – з Дем’яном Бєдним, він надає трохи жартівливий, життєвий відтінок своїм роздумам про “вічний”. Але потім “океан” все-таки перемагає, витісняючи з пам’яті “дріб’язок” побутових спогадів і залишаючи поета наодинці із загальним і головним – з думками про роки прожитого життя:
От і життя пройде, як пройшли Азорські острова.
Тема поезії осмислюється Маяковським як сама гаряча й злободенна. Щирий поет повинен горіти справами республіки й боліти її ранами. Цього можуть не розуміти “творці” мистецтва, що благополучно перебралися з того берега історичного буття в соціалістичну сучасність, по старому “драконящие” на потребу обивателя її ті ж “квіточки” і “телеса”, у той час як новому миру потрібно мистецтво таке, “щоб виволокти республіку із бруду” (“Наказ № 2 по армії мистецтв” 1921). У численних поетичних деклараціях Маяковський наполягає на необхідності пошуків нових форм для того, щоб у корені оновленими засобами не просто відбивати життя, що перебудовується, а практично сприяти цій перебудові. Сарказм. Маяковського стосовно поетів, копітко зайнятим своїм “допотопним” ремеслом, що народжує “меланхолійну нудь”, убийствеп (“Про поетів”, 1923). Іноді ділові вимоги, пропоновані Маяковським до поезії, ще просять печатка лефовских крайностей (“П’ятий інтернаціонал”, 1922).’Але чим далі, тим решительней поет звільняється від них. Віхою на його шляху стає один із кращих віршів – “Ювілейне” (1924). Воно знаменує собою поворот у його идейно-естетических поглядах, насамперед – у раніше нігілістичному відношенні до класики. Відзначений в 1924 році 125-літній ювілей Пушкіна показав всю цінність пушкінської спадщини для революційної сучасності. Про це говорили критики, літературознавці, самі письменники. “Ніщо не породжується без наступності. Наступність післяжовтневої літератури – Пушкін. (Поворот до Пушкіна) – Революційний інстинкт”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)